Краса примножує красу

Кожен з нас у своїй роботі прагне не лише власної досконалості, а й максимальної довершеності відчуттів, які повинні залишитися у кожного відвідувача і спонукати його в музейних прóсторах і простóрах шукати естетики,  гармонії, насолоди та піднесення.

Під час екскурсій ми, якщо не вербально, то інтонаційно акцентуємо увагу на красі предметів музейної колекції. Це може зробити будь-хто з нас і, практично, біля кожного експонату. Навіть найпростіший предмет можна описати чи оповісти його історію так, що для  відвідувача він набуде  характеру духовної, внутрішньої,  функціональної краси поряд з його незвичність, унікальністю чи практичністю.  Недаремно ж над експозицією музею поряд з науковцями і експозиціонерами трудяться і художники, доля праці яких не менш важлива. Людина набуває стану внутрішньої гармонії, перебуваючи в музейному середовищі  і починає з часом звикати до цього почуття, потребуючи його в житті, в своєму власному побуті, в зовнішніх рисах, в манерах.

Життя йде вперед, а разом з ним розвиваються і набувають нових характеристичних рис і наші з вами заклади, які функціонально покликані зберігати історичні та духовні скарби. Час потребує інших підходів до побудови експозиції, потребує й перегляду її політично-ідеологічного компоненту, формату, навантаження.  Сьогодні відвідувач також хоче чути іншу екскурсію  та спілкуватися з іншим екскурсоводом.  Інші - в контексті світогляду,  манері подачі матеріалу, тривалості оповіді й багатьох інших рис.

Окрім того музеї почали перетворюватися на осередки, де людина хотіла б провести більше часу і саме таке бажання людини спонукає нас усіх міркувати – чим саме і як ми можемо на довший час затримати наших відвідувачів, які нові пропозиції допомогли б нам відчинити двері музею одному відвідувачу кілька разів, щоразу надаючи йому іншу музейну послугу.

Ми з вами докладаємо максимум зусиль, щоб ті, хто відвідав наш музей, полишав його з легким приємним відчуттям радісного пізнання та незвичного відкриття для себе.  Але ніхто за нас з вами не продумає до найменших дрібниць  елементи, які  й долають  нашій роботі  тих рис довершеності, естетики, вишуканості, можливо навіть – бездоганності.  Ми з вами дбаємо про те, щоб у кожного з нас було по кілька різних екскурсій-пропозицій, міркуємо як і чим зацікавити слухача, щоб він хотів прийти до музею іще. Розуміємо, що музейна крамничка може допомогти відвідувачу на довший час зберегти спогади про музей. Намагаємося залучити різними майстер-класами та заняттями дітей і, бажано, з батьками. Нам усім лишається подбати про останній крок. А саме – про довершеність та естетичну складову того, ЩО САМЕ  і  ЯК ОЗДОБЛЕНЕ  понесе наш відвідувач з музею.

Напевне, вам траплялося купити листівки і крутити їх в руках, думаючи: а куди б тепер їх покласти?  Хочеш купити магніт на холодильник, а він так примітивно й неохайно приклеєний до картинки, що розумієш – його нікому не подаруєш і сам не використаєш.  Ми вирішуємо купити книгу в музейній крамниці і, здається, касира далі не обходить – в що ми її покладемо і як донесемо додому.  Останнім часом чомусь «вихід з положення» знайшли в тих дешевих поліетиленових пакетиках, до яких нас привчили супермаркети і ринки. І це в кращому випадку. А  найчастіше  - просто дають придбаний товар в руки і навіть не завжди подякують за покупку. Чи дають чеки на придбаний товар -  питання іншого порядку, але воно також впливає на настрій наших відвідувачів.

Якщо ж ми з вами пропонуємо новий донедавна для музею продукт - майстер-класи для учнів та дорослих, то також повинні подбати про все – від якісних, бажано екологічних, матеріалів, від умов роботи, від фаховості вчителів і аж до того, як ми допоможемо готовий вже виріб упакувати і донести додому, як навчити цей виготовлений власними руками «скарб» подарувати тому, кому він призначався.

Ці, на перший погляд, дрібниці насправді є завершальним акордом і не можуть залишатися поза нашою  увагою. Бо якщо ми прагнемо навчити бачити, розуміти, творити красу, то і в кожному елементі цього вміння, особливо – творення, повинна бути якщо не краса, то хоча б елементарно-побутова  культура  та естетика, до якої наші відвідувачі звикають і повинні з кожним разом все більше розуміти і вимагати від нас і від себе от того останнього кроку, який завжди треба зробити.

Ви хочете пригостити відвідувачів чи гостей музею?

Ми робимо це от в такий оригінальний спосіб, який у всіх і завжди викликає усмішку.

Але головне, що це – красиво й вишукано.

Якщо ми з вами вчимо когось робити листівки, чи пишемо з ними листи, то саме ми повинні подумати про те, що вона (листівка) має бути в конверті.

Хіба це не елемент загальної культури? А якщо конверт красиво й вишукано прикрашений – хіба це не елемент естетичного виховання?

Якщо виготовляємо поробки, то давайте подумаємо: як наш відвідува повинен їх донести додому? Як зробити сам процес «транспортування» цієї речі додому чи до школи радісним і щасливим?

Чому б нам не запропонувати відвідувачам власноруч зробити упаковку для невеличкого, скромного подарунка?

От таки чином ми з вами і виховуватимемо культуру дарування та увагу до тих, кому ми готуємо подарунок.

Якщо ми робимо вітальні картки чи картинки – їх також треба допомогти упакувати так, щоб це було зручно і красиво.

Якщо продаємо книги з музейної крамниці – чому б їх не покласти в брендований пакет? Немає брендованого? Тоді – просто в паперовий еко-пакет. Це не дорого, але ж приємно нести книги саме в такому пакеті.

Я передбачаю запитання:  чому ми, літературно-меморіальний за профілем музей, піднімаємо це питання і надаємо йому такої уваги? Все пояснюється надзвичайно просто.  Ми працюємо в меморіальному музеї, який зберігає не лише інтер»єри та експонати, а й атмосферу родини, дух помешкання, звички та правила людей, які тут жили. Дружина Павла Григоровича – Лідія Петрівна, була вигадницею і щоразу довго міркувала який би незвичайний подарунок приготувати близьким людям. Офіційні дні народження і ювілеї відомих письменників та академіків зобов»язували до таких самих офіційних подарунків та букету квітів. Але Павло Григорович і Лідія Петрівна ніколи не дозволяли собі принести в подарунок незагорнуту річ, яка б демонструвала не так сам подарунок, як його вартість.  Лідія Петрівна завжди загортала подарунок і , даруючи його, наш Поет просто і скромно говорив слова привітання. А от дні народження близьких друзів і рідних – то для дружини Павла Тичини були зовсім іншого характеру хвилювання. Тоді Лідія Петрівна вигадувала якісь цікаві-задирикуваті слова  привітань і писала їх на листівках. Вона знаходила вдома коробку (а тоді всі коробки були з сірого картону) і розмальовувала її, іноді обклеювала веселими картинками і вкладала подарунок,  перев»язувала  все стрічкою. Коли приходили в дім гості (а я нагадаю, що родина жила в цьому помешканні з 1944 до 1967 року), особливо – з дітьми, Лідія Петрівна давала їм з собою з вази цукерки. Але цукерки завжди складала в кульок, згорнутий конусом з чистого білого паперу.

Власне, ті звички господарів дому лишилися актуальними і зараз. Продовжуючи їх в сучасній транскрипції, ми намагаємося створити у наших відвідувачів відчуття присутності господарів дому. А  учасників майстер-класів – просто  навчити робити власноруч маленькі приємні подарунки, які в естетичному оздобленні можуть принести радість усім.

Краса примножує красу.

Директор #МузейТичини Тетяна Сосновська