Про повагу до журналістів

Я прийшла за 10 хвилин до анонсованого початку. Крім мене, 2-х співробітників музею та журналістки з камерою з логотипом відомого телеканалу не було більше нікого. Поки з’явилися ще люди, пройшло хвилин 15-20. Від бажання встати і піти мене стримала одна річ – хотілося знати, коли ж таки точно розпочнеться прес-конференція. Спікери сіли за стіл з запізненням на … 32 хвилини (!!!).

32 хвилини (!!!) 2 журналісти (бо більше ніхто так і не прийшов) спостерігали за тим, як стара партійна професура, що ледь ходить і ледь говорить, розказувала один одному про своїх аспірантів, свої болячки, дорікала народному депутату, що він ніколи не був у них в музеї…

А час йшов і нерви натягувалися. І в той момент я зрозуміла, чому журналісти так рідко пишуть про культуру. Бо ті, хто її «робить» (чи продукує культурний продукт) – не вміють себе подавати. А навіть якщо покупець знаходиться, таке враження, що вони питають «а вам воно точно треба»?..

І в житті так виходить, що після десяти «так, звісно треба» журналіст каже «о, перепрошую, я краще напишу про шоу-бізнес»…

А за деякий час ти чуєш вже традиційне голосіння «культура гине, Україна в небезпеці, а журналісти шукають «смажені» новини».

А вони, насправді, просто йдуть туди, де на них чекають.

І в світі культурно-музейної журналістики так буде до того часу, поки музеї не почнуть поважати всіх, хто переступає їхній поріг: від відвідувачів і до журналістів.

Таке життя...