“Коли українець називає доньку Амалія — це кінець українства”, - краєзнавець Олександр Пажимський

Той, хто хоч раз побував у Державному історико-культурному заповіднику “Самчики”, що у Старокостянтинівському районі, навряд чи залишиться байдужим до розкішного палацу та такого ж гарного парку, що оточує його з усіх боків. А якщо вам пощастить познайомитися там з Олександром Пажимським, колись директором, а нині — старшим науковим співробітником, він теж справить приємне враження.

В першу чергу, цей чоловік запам'ятовується щирістю і добродушним ставленням до туристів, а також незвичайною освіченістю. І знається він не лише на історії Самчиків та стилях архітектури, а й має глибокі знання в інших сферах — ботаніці, живописі, музейній справі, написанні сценаріїв тощо. Ця освіченість ще більше дивує, коли дізнаєшся, що Олександр Матвійович має лише середню освіту — закінчив школу, вивчився на ливарника в училищі та авіамеханіка в армії. Тим не менш, він — автор багатьох наукових досліджень, присвячених історії краю, палацо-парковому мистецтву, проблемам охорони пам'яток.

Переоцінити вклад Олександра Пажимського у створення і розвиток заповідника “Самчики” не можливо. Якби не його наполегливість і працьовитість, цілком ймовірно, що Самчиківський палац спіткала б доля багатьох українських маєтків — поступова руйнація та занепад.

Патріотизм Олександра Пажимського простягається значно ширше за рідне село та район. Все автентичне українське викликає у нього повагу і захоплення. Навіть власне ім'я він воліє писати через літеру “е” - Олександер, як це притаманно українському правопису до 30-х років, коли радянська влада почала нав'язувати чужинські правила і традиції.

“Їм свій хліб з книжок”

- Олександре Матвійовичу, як, маючи лише середню освіту, Вам вдалося отримати стільки знань?

- Мій батько з освітою у чотири класи церковно-приходської школи був головним інженером борошномельного заводу. Він багато читав і казав: “Я їм свій хліб з книжок”. І я так само прагну.

Дотримуюся двох постулатів. Перший — вислів Бісмарка: “Дурість — це дар божий, але не варто ним зловживати”. От я і стараюся не зловживати. А другий “Фаховість — це не освіта, а знання плюс інтуїція”.

- Батько — Ваш перший вчитель?

- Так, і приклад для наслідування. Але не тому, що він — батько, а завдяки своїм знанням, здібностям, ставленню до життя. Він мав прекрасну пам'ять, міг назвати столицю будь-якої країни, її населення. Добре знав історію.

- Розкажіть, як він став інженером без спеціальної освіти.

- На Черкащині він працював простим робочим на борошномельному заводі, який збудував заможний селянин, повернувшись із Америки. Завод був потужний, виготовляв різні види борошна, яке навіть експортувалося за кордон. Там поставили нове устаткування. Тодішній інженер ходить навколо нього, а запустити не може. А батько взяв і запустив. Тоді і став головним інженером. Він розв'язував знайомим вузівські контрольні з електротехніки.

У Самчиках його і досі пам'ятають та згадують добрим словом. Він першим у селі поставив динамомашину, що освітлювала електрикою помешкання робітників і контору радгоспу, виготовив радіоприймач, який слухали усім селом. Обладнав трактори електричним освітленням, що дало змогу працювати вночі під час жнив без помічника (до цього людина ходила зі смолоскипом і освітлювала дорогу трактору).

Ще один цікавий випадок з батьком. Неподалік від Самчиків проходить залізниця на Козятин. Там робили міст, для чого прислали з-за кордону сучасну машину, яка вкладає бетон. Вона зупинилася. Викликали інженерів із Козятина, Жмеринки, а налаштувати не можуть. Один місцевий поляк порадив покликати батька. Інженери зневажливо дивилися на старенького у куфайці. А він одягнув окуляри, подивився на схему, попросив шматок дроту і запустив машину.

У молодості Олександр (зліва) спробував себе і у музиці. Він ще й розробив костюми учасників ансамблю.


- Самчики — Ваше рідне село?

- Вважаю, що рідне, хоча народився в іншому місці. Річ у тім, що мій батько мав польське походження, був із шляхетного роду, що веде свою історію у польських гербівниках з 1498 року. Він родом з цих країв, але, боячись репресій, спершу виїхав на Вінниччину, а згодом на Черкащину, де і знайшов мою маму. Вона, Марія Яківна, із козацького роду Джурів, які не сприймали радянську владу, за що і поплатилися Сибіром.

На Черкащині я і народився у 1937 році. У мене і досі збереглася одна з батьківських книжок — видання 30-х років американських авторів українською мовою. На ній напис: “село Багва, 1937 рік” і його підпис. Місце і час мого народження.

У 1941 році родина повернулася у Самчики.

- Після цього Ви жодного разу не бували у місці свого народження?

- Вже в дорослому віці вичитав філософську думку, що людині потрібно обов'язково повернутися туди, де народилася. А я там ніколи не був. І якось вирішив пошукати це місце. В паспорті написано, що народився у Маньківському районі Черкаської області. Взяв відпустку і поїхав туди. Прихопив із собою стару фотографію із будинком, у якому я народився. Після пошуків і розпитувань виявилося, що там ніколи не було такого хутора і заводу. Ні з чим повернувся додому, але мене мучило, що не знайшов села. Потім згадав, що у метриці зазначено Жашківський район, с. Багва. Так, знайшов місцевість з другого разу. Але від заводу та будинку залишилося рівне місце — будівлі підірвали у війну перед наступом німців.

Живопис - одна з ул.блених справ Олександра Пажимського. З 1992 року він член Національної спілки майстрів народного мистецтва Спілки художників України.

- Коли зародилася у Вашій душі любов до маєтку?

- Змалечку, від батька передалася. Він тут ріс, його сестра працювала на кухні у маєтку, а він пас корів. Батько розповідав мені історію будівлі. А потім і я тут ріс, бігав кругом.

- До створення заповідника Ви вже мали досвід у музейній справі.

- Спершу вирішив створити музей історії села, але самобутній, без “руки партії”. Було складно, партійна організація насідала: як це не згадати радянську владу. Але згодом музей став найкращим сільським музеєм області. Потім створив меморіальний музей Героя Радянського Союзу Миколи Прокоп'юка, йому теж присвоїли звання “народний”. Загалом створив чимало музеїв, в тому числі і на Вінниччині.

- Як зробити сільський музей успішним?

- Для цього потрібно обрати найцікавіше, що є в цьому селі. Не потрібно дублювати інформацію, що стосується області, району. Тоді музеї стають шаблонними, подібними один на одного.

Є різні методичні підходи до створення музеїв. Я надаю перевагу образності.

Музей творять історик і художник. Ідеальний варіант, коли історик є художником. Наприклад, у нас є кінний плуг. Якщо він стоїть на підлозі — плуг та й все. А якщо підняти його на постамент, він набуде нового змісту, стане символом епохи.

Разом із майстрами-однодумцями Олександр Матвійович пропагує Самчиківський розпис за межами села.

“Для відродження мистецтва потрібна спадкоємність поколінь”

- Ви ще й відомий як відроджувач Самчиківського розпису. Це вже сучасніше захоплення чи з тих років, що й музейна справа?

- Почав малювати в п'ятому класі. Батько хотів, щоб я був електриком, боявся, що малювати доведеться комуністичні гасла. А я пішов іншим шляхом. Відроджувати наш самобутній розпис почали у 60-х роках. Олена Пчілка, коли пише про Південно-Східну Волинь, згадує весільну пісню, в якій молода журиться, що кидає батьківську хату, а хто ж буде її розмальовувати. Пчілка знайшла лише згадки про розпис, а ми — і сам розпис. Їздили по селах, шукали. Разом з Геннадієм Раковським, Михайлом Юзвуком, Володимиром Поліщуком та іншими створили об'єднання любителів мистецтва “Просвіт”. Згодом воно переросло у художню студію, а тепер і школу.

Ось зараз виставка Самчиківського розпису триває у музеї народного побуту та архітектури Пирогово у Києві, наукові співробітники кажуть, що це — бомба! Люди дуже цікавляться. Потім запрошують у приватну галерею в центрі Києва на Михайлівській площі.

Якщо Петриківський розпис став вже рафінованим, більше декоративним, Самчиківський — дуже самобутній, кожна картина наповнена особливим змістом.

- Як домогтися, щоб Самчиківський розпис був таким же відомим, як Петриківський?

- Потрібна спадкоємність поколінь, передача любові, знань і вмінь від покоління до покоління. Ось, наприклад, серед наших художників був Геннадій Раковський, уже помер. Його справу продовжує син Віктор, зараз він директор дитячої художньої школи традиційного народного мистецтва. Треба навчати молодь. Безперечно, не всі наші учні будуть займатися цією справою, але хтось і продовжить. Зараз он моя онука малює розписи.

Майстер-класи проводимо в різних містах. Нині готуємо виставку, на яку прислали роботи діти з Хмельницького, Шепетівки... Потрохи поширюється розпис.

- Знаменита гігантська Хмельницька писанка, що брала участь у столичному параді вишиванок у 2012 році, — Ваша з Віктором Раковським робота?

- Так. Вважаю, що вона була однією з найкрасивіших у Києві. Ефектне було видовище: їх везли на квадроциклах, у спеціальних возах. А після параду побачили, що ті писанки вже нікому не потрібні, валяються у кущах. Домовилися, що заберемо нашу писанку, поки вона ще ціла, поставимо у Самчиках. Потім, можливо, у Хмельницький віддамо.

“Гени — польські, національність — українська”

- Ваш син Богдан перейняв батьківську справу і став директором заповідника. Розкажіть про інших членів родини.

- Дружина Галина Василівна — українка, але теж має польське коріння. Вона жила у Старокостянтинові, а в Самчики приїздила до родичів. Вона і зараз гарна, а в молодості взагалі красуня була! Я ж художник, підхід до краси серйозний маю (усміхається — прим. авт.).

Якби дружина мене не підтримувала, нічого не досяг би. Я ж активний був: екскурсії вів на громадських засадах, у вихідні малював. Книги дорогі купував і купую. Вона ніколи не заперечувала.

Маю двох синів, Богдана і Ярослава. Один гетьман, інший — князь. П'ять онуків: Владислава, Ярослава, Мечислав, Радослав і Святослав.

- Такі імена гарні...

- Польсько-українські. Коли українець називає доньку Амалія — це кінець українства.

- То хто Ви більше, поляк чи українець?

- Розробив герб роду, де є напис латиною: “Гени — польські, національність —українська”. Не розділяю.

- Що робити зараз для підтримки українства?

- Треба народжувати націю. Останні 20 років у нас не було жодної ідеології. І досі зберігся, особливо на Сході, “радянський” народ.

Також в українців часто радянське мислення: от він олігарх, стільки машин, будинків має! Це більшовицький підхід: усі мають бути голі-босі. Якщо багатий, можливо, розум має, здібності.

Це як з куркулями. Наділили землю всім селянам. Але в одного купа дітей, а він лежить на печі, має одного коня, та й того не годує. А інший працює, ще й бере землю у лінивого сусіда і обробляє. Ми повинні виховувати багатих людей.

- Як Вам у 76 років вдається бути у такій гарній формі?

- Спортом займався з молоду. І в футбол грав за село, і у волейбол. З важкої атлетики взагалі був багаторазовим чемпіоном області. Зараз штангу тягати нема коли, зате влітку у маєтку я не науковий співробітник, а звичайний робітник — кошу траву та виконую іншу фізичну роботу (сміється — прим. авт.).

ДЖЕРЕЛО