Моноспектаклю в #МузейТичини - два роки

От так колись Павло Григорович стояв біля шаф з книгами у своїй бібліотеці.
Так само він за плечима відчував погляд Кирила Стеценка з світлини, яку совєтські ідеологи заборонили і повилучали з усіх крамниць. А цю, що завжди була в бібліотеці Поета, йому подарував сам Композитор!

Так само неспішно, обережно Поет брав до рук книги, як дорогоцінну скарбничку, в якій перли слів й діаманти думок відкриють тобі особливий незвіданий світ.
Так само Павло Григорович не раз подумки занурювався в себе з якимись думками, сумнівами, спогадами.
Так само він не міг жити буз музики. Так само він не міг жити без спогадів про маму. Так само він не уявляв свого життя без Лідусі. Так само було в цій квартирі багато років тому, коли з кімнати в кімнату ходив Павло Григорович.
Зараз час від часу його "життя" в короткому проміжку часу счасності повторює Заслужений артист України Євген Нищук і робить це надзвичайно гармонійно й душевно.

Так само, як й Тичині, йому іноді важко збагнути людські хитросплетіння запопадливості й підступності, нещирості й злоби, заздрісних перешкод в роботі, штовханини ліктями і пут, які заважають швидко й рішуче зробити крок.

Так, вони подібні тембром голосу, характерами, відчасти - долями. Недаремно ж після спектаклю глядачі звертаються до нього словами: "Павле Григоровичу, ...."

14 листопада 2014 року цьому моноспектаклю, текст якого Заслужений працівник культури Тетяна Сосновська писала саме для Тичини-Нищука, виповнюється два роки.
Багато це чи мало? Багато з огляду на те, скільки подій відбулося в житті країни і кожного з нас за ці два роки. Мало з огляду на те, скільки людей іще не встигли його побачити і скільком глядачам Павло Григорович іще не відкрив свою душу.
Так два роки - це просто "маленький ювілей" чи можливість поміркувати і знайти якість паралелі?
Два роки тому майже одночасно з"явилися в європейському културному просторі два дуже подібних за ідеєю, оригінальністю та незвичністю подачі, за форматом й за майстерністю акторського виконання камерні моноспектаклі. В Україні - в Музеї-квартирі Павла Тичини і двома місяцями пізніше - в Нюрнберзі, в Меморіальному музеї Альбрехта Дюрера.
Два роки кожен з них живе своїм життям. Два роки вони залишалися й залишаються самобутніми й неповторними, бо як не можна клонувати особистість, так не можна скопіювати оригінальне.
Два роки пролетіли швидко. У кожного з нас сталися в житті якісь переміни.
А "Сріблясті голуби у небесах" так для багатьох й лишилися тонким промінчиком часу між минулим і сьогоденням, між Тичиною істинним і уявним, між "вчора" і "завтра". Бо після спектаклю кожен звіряє своє життя з почутим.

14 листопада 2014 року о 18.15 у помешканні Поета знову лунатимуть його думки, спогади, тихий голос, музика. І знову "Сріблясті голуби у небесах" нагадуватимуть усім нам, що ми не вічні і пам"ять про нас або збережеться, або ні. Чи завжди ми думаємо про це, коли стоїмо перед вибором чи приймаємо рішення? Чи завжди ми думаємо про те, що сьогодення чи хвилинна слабкість духу може обернутися трагедією власної долі?
І колись прийде час кожному з нас подумки повторювати слова Павла Тичини "А за мною у селі вже в церкві дзвонять, і вже тремтять, вже сіють спокій сріблясті голуби у небесах". Але в той час ми вже нічого не зможемо змінити.