Музейні реалії: про що говорять факти

У блогах «Музейного простору» з’явився відгук Лесі Гасиджак «Музейні реалії: каннібалізм». Так було завжди: як тільки справа доходить до того, що Музею П.Тичини «платити треба», піднімається багато шуму і галасу в інтернеті, ідуть звернення до преси, листи до всіх можливих інстанцій із розпачливим закликом «рятуйте нас від поганих колег». Насправді – це відомий, аморальний у своїй суті, прийом: є певний психологічний закон, за яким що зухваліша брехня, то охочіше їй вірять.

Коли немає аргументів, у хід ідуть інші, недостойні засоби захисту – інтриги, скандали, скарги у всі можливі інстанції, звинувачення всіх і вся, звернення до засобів масової інформації. Стиль цих виступів завжди один – багато лайки, багато неправди і трішечки – по справі. Наведемо, для прикладу, один із висловів на адресу нашого музею, що належить «інтелігентному», за визначенням Л. Гасиджак, директору Музею П.Г.Тичини: «Варто говорити про агресивну і руйнівну поведінку параноїдального типу … . Стан озвіріння – утверджується як норма, на жаль, а про звучання музики в душі – їм марно і говорити. Сумні роздуми … . Меншим завжди дістається від старших. Особливо, якщо у старшого по-звірячому вирячені очі в жадобі помсти чи знищення. Цікаво: чи у ветеринарних клініках та людських лікарнях бувають однакові діагнози?».

Це пасаж, який пані директор поширила в мережах 14.03.2013 року. До речі, чимало з того, що свого часу «озвучувалося» у такому ж звичному для неї тоні, було завбачливо підчищено. Зважаючи на зміст і форму таких відгуків, ніколи не вважали за можливе вступати в дискусію – просто не могли дозволити собі вести її в такому тоні, на такому рівні, бо це вже десь за межами того простору, який зветься культурою.

Відгук Лесі Гасиджак – з того ж набору, так би мовити, «фірмовий» – і за стилем, і за змістом, і за тоном дискусії: від заголовка до висновку. Мабуть, воно й не дивно, адже на суді, після якого з’являється згаданий відгук, вона була не просто стороннім спостерігачем, а представлена як «старший науковий працівник Музею П.Тичини», тобто цілком і відверто зацікавлена особа.

Ми знову ж таки не збиралися дискутувати із «зацікавленим» автором. Але, шануючи тих колег, хто читатиме цей «відгук», хочемо пояснити суть питання, навколо якого здіймаються такі хвилі.

Музей літератури ніколи не був і не є власником чи розпорядником приміщень, де розміщується Музей П.Тичини. Як державна власність квартири 1, 3 по вул. Терещенківській, 5 належать органу державного управління – Міністерству культури України. Саме з його дозволу і за згодою укладаються договори оренди цих приміщень, саме тому як власник приміщень міністерство від імені держави виступало учасником судового процесу.

Договір оренди було укладено між двома суб’єктами – Регіональним відділенням Фонду державного майна у м. Києві (далі РВ ФДМУ) та Музеєм П.Тичини.

Підписуючи таку угоду, сторони підтверджують свою згоду на умови, на яких укладається угода, визначають свої зобов’язання та свою відповідальність за їх невиконання.

П. 5.2 цього договору зобов’язує орендаря «своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату», а п. 3.6 визначає, що «орендна плата перераховується ФДМУ у м. Києві та Балансоутримувачу у співвідношенні 50% до 50% щомісяця не пізніше 10 числа наступного за звітним місяця», а п. 9.1 договору прямо вказує: « за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України».

Балансоутримувачем міністерство визначило Музей літератури. Такими є роль і місце Музею літератури у цій угоді. Надходження від орендної плати до держбюджету чи, навпаки, її відсутність, музей-балансоутримувач, відповідно до вимог законодавства, повинен відображати у щомісячній фінансовій звітності.

Якщо кошти не сплачуються, у музею з’являється дебіторська заборгованість перед бюджетом, яка з кожним неплатежем наростає і збільшується. Музей щомісячно звітує про таку заборгованість та дає пояснення про причини її виникнення вищестоящому органу – міністерству. Загальний нагляд за недопущенням дебіторської заборгованості здійснює прокуратура.

У разі перевищення строку заборгованості в три місяці адресат неплатежів змушений звертатися до суду з метою їх примусового стягнення. Своїм листом до Музею літератури від 18.08. 2014 року Прокуратура м. Києва зобов’язувала музей дати пояснення причин наростання дебіторської заборгованості перед державним бюджетом та вжити вичерпних заходів до її ліквідації.

У разі невиконання цих вимог законодавства відповідальність має нести Музей літератури. Наш музей завжди вчасно, щомісяця надавав Музею П.Тичини всі необхідні документи для проведення таких оплат: акти звірки, акти виконаних робіт, рахунки, надсилав необхідні претензійні листи, однак не одержував на них ніяких відповідей і ніякої реакції.

Протягом всієї дії договору оренди, починаючи з 2009 року, Музей П.Тичини лише один раз (! ) здійснив оплату. На цьому фоні якимось уже дуже однобоким виглядає заклик Лесі Гасиджак до «взаєморозуміння і взаємодопомоги» між музеями – одним можна все, включаючи порушення закону, а інші повинні мовчати і нести відповідальність. От і змушений був Музей літератури після тривалої тяганини, постійних неплатежів звернутися до Господарського суду м. Києва з позовом про примусове стягнення орендної плати. Рішенням суду позов задоволений.

До сказаного хочемо додати кілька зауважень. Щодо такого, за висловом автора відгуку, «поганого міста Києва». Якось дуже мало віриться, що протягом усіх цих років, починаючи з 2009-го, місто ніколи, окрім згаданого одного разу, не виділяло Музею П.Тичини коштів для оплати за договором оренди. Принаймні у своєму листі від 13.01.2014 р. Департамент культури КМДА інформує Міністерство культури України, що «Видатки на погашення заборгованості за послуги оренди майна Музею-квартири П.Тичини будуть передбачені в бюджеті м. Києва на 2014 р. та профінансовані у встановленому порядку…».

А, може, річ не так у відсутності необхідних коштів, як у їх неналежному витрачанні? І чи не варто було б спрямовувати свою енергію на знаходження необхідних коштів, а не на свідоме приниження людської і професійної гідності своїх колег?

У відгуку є посилання на нібито дуже толерантну, на відміну від нашої, позицію Фонду державного майна. А в дійсності регулярно і постійно Музей літератури одержує листи-повідомлення від орендодавця – РВ ФДМУ у м. Києві – про заборгованість Музею П. Тичини, про судові процеси, до яких він вдається для їх погашення, про попередження, про можливі розриви з цієї причини укладеного договору – таких листів маємо чимало. В одному із своїх листів на адресу Міністерства культури та Музею літератури Фонд так прямо і пише: «На протязі всього терміну дії оренди орендна плата орендарем систематично вчасно не сплачується, постійно існує борг.

Неодноразово регіональне відділення було змушене звертатися до суду з приводу примусового стягнення боргу перед державним бюджетом. Та як тільки, виключно після відповідного рішення суду, орендар сплачує борг, ним знову не сплачується орендна плата та виникає заборгованість перед бюджетом». Таких судових процесів є кілька.

До прикладу, справа № 37/55 за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, справа №11/391 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, справа №910/19129/13 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву, справа 40/121 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву.

На судовому процесі, про який ведемо мову, представник Фонду виступав на стороні позивача, тобто Музею літератури, і повністю підтвердив нашу позовну заяву, правильність і законність усіх розрахунків, включаючи пеню та розмір штрафних санкцій і повідомив про наявну заборгованість Музею П.Тичини перед орендодавцем-фондом та підготовку Фондом держмайна чергового судового позову.

Щодо судового збору, то його справді наш музей сплатив із власних, а не державних коштів. Щодо роботи Національного музею літератури України. Якось ніби і не випадає порівнювати її обсяги та зміст з Музеєм П.Тичини – некоректно.

Щороку приймаємо близько 90 тис. відвідувачів. За минулий рік, скажімо, у музеї відбулося понад 180 заходів та 68 виставок, 1122 екскурсії, прочитано 215 лекцій. Тобто наш музей живе активним щоденним життям. Пишаємося, що маємо багато добрих і вірних друзів, постійних відвідувачів. Так, лише за останній десяток днів у заходах музею взяли участь такі відомі особистості, як письменники Д. Павличко, М. Слабошпицький, Ю.Щербак, В. Скуратівський, М. Морозенко, вчені, академіки С. Комісаренко, Л. Пиріг, К. Амосова, радник Президента України генерал І. Смєшко, відомі артисти А. Рудницька, П. Миронов, Л. Недін, І. Якубівський, І. Марченко, Г. Стефанова, К. Гордієнко, народні майстри, художні колективи та ін. Успішно пройшов благодійний захід «На цій землі нас не здолать» – збір коштів на допомогу бійцям АТО та дітям Сходу, який був показаний майже по всіх телевізійних каналах. Щойно закінчилось навчання працівників літературних музеїв України «Сучасний музей в соціокультурному просторі». Днями відкрили дві цікаві виставки. Завжди радіємо за колег, які працюють цікаво, і від душі вітаємо їхні успіхи. Дуже дорожимо відгуками своїх відвідувачів, в них доброта і щирість, вдячність і душа – те, заради чого ми, музейники, власне, і працюємо. За роки роботи таких вдячних відгуків назбиралося кілька книг. Але є в одній з них і два негативних записи. Один з них, здогадайтеся, чий персонально? Його «інтелігентний» стиль, на жаль, дуже легко вгадується. Шкода, що такий потрібний музейній спільності журнал як «Музейний простір», передплатником якого ми є, вперто не помічає нашої роботи. Може, тому, що старший науковий працівник музею П. Г. Тичини Леся Гасиджак водночас є одним із співробітників журналу?

І останнє. Безкарність розбещує. Багаторічне зневажливе ставлення керівництва Музею П. Г. Тичини до виконання своїх фінансових зобов’язань та дотримання фінансової дисципліни, нехтування вимогами законодавства, неприпустиме для працівника культури ставлення до колег та поводження з ними, за що не настає відповідальності, – все це, мабуть, вселяє віру у те, що можна все. І, цілком можливо, Музей П.Тичини й надалі не платитиме. А, отже, відповідно до вимог законодавства, ситуація повторюватиметься. Ми – з проханням про оплату, на нас – із скаргами, лайкою, образами у звичному «фірмовому» стилі.

Принагідно хочемо нагадати, що ще древні зробили нам мудрий посил на всі часи: хто доводить свою правоту неправедно і грубо, той нічого не доводить. І ще: немає іншої моралі, крім тієї, що заснована на принципах тверезого глузду і випливає з цілком природної схильності людини до добра. Тому наперед повідомляємо – вести наступні дискусії відмовляємося. Не можемо дозволити собі – за стилем, не бачимо сенсу – за змістом. Та й часу шкода. У кожного в нашому колективі – напружений плановий графік і багато понадпланових цікавих проектів і справ. Просимо не заважати. Колектив Національного музею літератури України