Післятрансформація

Іще два тижні тому, 1 серпня,  минув оголошений термін завершення нашої музейної трансформації і потрібен був час, щоб збагнути усі можливості використання та актуалізації нового музейного простору. Також нам була важлива думка експертів Європейської музейної ради щодо концептуального формування  та використання саме такого простору у музеї літературного напрямку з меморіальною складовою.

Отже, звикнувши до перемін та поспілкувавшись з експертами, ми можемо презентувати музейному загалу не лише наш простір, а й концепцію його використання.

Іще в травні цього року ми оголосили про внутрішню трансформацію нашої музейної свідомості в бік перетворення немеморіальної частини музею у відкритий літературно-музейний простір, який, фактично вже існував, але був безіменним.  До нього входив наш буккросинг з дворічною історією, який двічі визнавався кращим в Києві.  Чому? Бо був і є найповнішим, найактивнішим в користуванні, правильно організованим та правильно облікованим, неформальним і повністю орієнтованим на виконання своєї місії з нашим ідеологічним додатком – переважати в ньому повинні сучасні книги українських авторів,  українських видавництв.   В нашому музейному середовищі стали звичними поетичні марафони у різних формах, мистецькі зустрічі незвичного формату, дискусії – наукові й літературні, різноманітні творчі майстерні.  Ми довго думали над назвою нашого музейного простору, бо саме назва виокремлює та чіткіше формує, конкретизує призначння простору, його місію та до певної міри зобов»язує й до його наповнення й щоденного життя.

Варіантів було кілька. Але спинилися ми на «Двокрапці». Чому? На те є дві причини. По-перше, двокрапка, це розділовий знак в реченні, «який ставиться перед однорідними членами речення» (у нашому музейному житті такими однорідними членами речення виступають наші музейні проекти, які є характеристиками нашої діяльності), «що вказує на зв»язок наступного тексту з попереднім причинами, поясненнями й іншими смисловими поєднаннями з попередньою частиною тексту» (точнісінько, як у наші плани та проекти тісно пов»язаня причинно-наслідковими зв»язками з місією нашого музею).

По-друге, відштовхуючись від назви музейного простру – «Двокрапка», ми усвідомили, що беремо на себе обов»язок стати містком між «вчора» і «завтра» нашого   музейного життя, осучаснивши та  видозмінивши його за формою і лишивши пріоритети, призначені нам місією нашого неповторного музею.

Тому, об»їздивши чимало літературних і меморіальних музеїв України й Європи, опрацювавши силу-силенну літератури, поглянувши на себе «зі сторони», ми прийняли рішення про формат та межі нашої музейної трансформації. Якщо бути відвертим, то «межі» цієї трансформації були дуже обмежувалися нашою невеликою площею, на якій кожен сантиметр використовується з  максимальним навантаженням. Нічого не вдієш. Філософія життя говорить про те, що на шляху  до кожного здобутку треба бути готовим на втрати.   Втрат в меморіальній частині бути не може! А у немеморіальній – чому б і ні?

Нам довелося визнати «втратами» в немеморіальній частині музею експозицію життя і творчості Павла Тичини 12-річної давнини (яка була ідеологічно сучасна, правильно акцентована, але в останні роки практично не використовуалася саме з огляду на її технологічну й художню застарілість), експозиційні шафи і тумби того ж віку (нині 12-15 років – то надто поважний вік для музейного обладнання), тяглість звички  змінних виставок (які, насправді, є непоганим показником лише у звітних документах, але практично не приваблюють додаткових відвідувачів).  Коли ми заспокоїлися від думок про ці «втрати», то зрозуміли, що вивільняється чимало площі для нагальних потреб і новаційних ідей. Озвучивши наші мрії креативним дизайнерам, тепер вже ми їх шокували нашим визнанням. ГРОШЕЙ на музейну трансформацію простору НЕМАЄ і НЕ БУДЕ.  На що вони, молоді й затяті, сказали: «Ну і не треба! Що ми не подужаємо все самі?» Ми розуміли, що «подужаємо самі» не все і на всякий випадок заручилися обіцянкою  підтримки тих, хто нас ніколи не полишав на одинці з проблемами.  Також великий розрахунок (і, як виявилося – недооцінений нами) був на волонтерів, які відгукуються на наші заклики в соціальних мережах.  Чому недооцінений? Бо волонтерів виявилося значно більше, ніж ми могли сподіватися.  І тому, коли втомлювалися від роботи ми, на допомогу приходили волонтери.

Чому нам таке дороге все, що ми зараз маємо? Бо багато роботи зроблено власними руками.  Ми щодня радіємо перемінам. А волонтери приходять до музею з друзями і гордо показують те, що зробили власноруч.

Директорський колористичний мікс.

 Це - фарбуючий головний бухгалтер.

А це - довершуючий її роботу головний зберігач фондів.

"Бджілка-трудівниця" дитяча письменниця.

Наша Катруся, яка, виявляється, любить будь-яку музейну роботу.

Аліса - повинна бути найточніша в усьому, бо має справу з музейним часом.

Наша зав.відділом ледь не змарніла, поки все і всіх контролювала.

Наступним кроком нашої трансформаційної епопеї  було намагання донести наші думки і мрії до молодих дизайнерів. На наше щастя, це були дівчата і тому наші перші запальні дискусії не виходили за межі пристойності, окресленої словником рідної мови.  Дівчата, худенькі і крихкі з вигляду, виявилися наполегливими у своїх пропозиціях, переконливими в аргументах, фаховими в роботі, терплячими до наших пересторог і з часом ми почали спокійно реагувати на їх дизайнерські ідеї, бо побачили в них наших однодумців.

Готуючись до трансформації нашого музейного простору, ми вирішили вдатися до невеличкої авантюри та одну з кімнат зробити експериментальним простором. Таким чином ми намірилися першими в Україні створити в музейному середовищі кімнату не для нарад, не для конференцій, не пресс-центр, а саме експериментальну кімнату, де б можна було мололим людям вдавадтися до сміливих пошуків, дискутувати, сперечатися, будувати експозиції майбутніх літературних кімнат чи музеїв, у яких представлялись би сучасні письменники.

Ми розраховуємо, що цей простір заполониться голосами студентів, які в майбутньому бачать себе музейниками. Їх сміливі експерименти за нашим задумом повинні стати провісниками майбутніх сучасних музеїв літературного  профілю. У цій кімнаті наші дизайнери наполегливо вимагали встановити навчальну дошку на всю стіну, щоб дискусійні записи, схеми, плани можна було акумулювати для детальнішого та пліднішого результату.

 Друга дизайн-пропзиція пропозиція стосувалася абсолютно нового, сміливого, сучасного  оздоблення буккросингової кімнати. 

Тут були задіяні різні підходи, як то музейний колір, незвичне розташування книг, у кімнаті, абсолютна  доступність до книг, вільний вибір книги для читання чи для обміну, виокремлення додаткового простору для дрескросингу (це – порада Олександра Буценка),

обов»язковість присутності книжкової крамнички,

місце для одного із співробітників музею, умови для роботи з комп»ютерами у випадку, якщо хтось з відвідувачів вирішить із своїм ноут-буком скористатися музейним Wi-Fi. Також необхідною умовою було створення враження домашнього затишку, облаштувавши елегантні фіранки.

Наша мистецька кімната повинна була звільнитися від зайвих меблів (як то великі вітрини-куби), які не надто могли зацікавити чи привабити увагу відвідувачів книжковими виставками, які можуть бути організовані в меморіальній частині музею та вписуются в низку наших музейних проектів, спрямованих саме на актуальлізацію  меморіального простору.  Також наша спільна мета – акцент на книгах як основі літературного музею – спровокували виокремлення місця, де б «скупчувалися» книги періодів та епох, які поєднують середину минулого століття і сьогодення.  Також однією з основоположних ідей переформатування цієї кімнати було, власне, бажання максимального ненав»язливого інформування відвідувача про усі наші проекти та пропозиції, які спродукував музей за останні два-три роки і які актуальні у нашій щоденній праці.  Вирішено також було мінімізувати присутність у кімнаті різних предметів та експонатів, а увагу відвідувача акцентувати на книгах, які б розповідали про творчий доробок музею. Таким чином, аналіз наших проектів засвідчив, що умовно їх можна поділити на вісім групп, кожній з яких і було присвячено по книзі.  Наші столи перетворилися в умовно робочі місця письменників другої половини ХХ століття, бо на кожному з них з»явилася стара друкарська машинка.

На вікнах – нагромадження книг, як колись у письменницьких квартирах. В куті – піаніно, як невід»ємний музично-мистецький додаток істинно творчої атмосфери.

Що змінилося в музеї після такої трансформації?  По-перше, зміни в музеї відбулися іще на етапі підготовки до неї. Змінилося в пешу чергу наше бачення того, яким повинен бути сучасний музей, сучасний літературний музей. Змінилося наше мишлення і підходи, сприйняття кожного відвідувача, змінилося бачення призначення кожної молекули музейного повітря у нашому просторі, змінилося наше ставлення до роботи. Змінилося наше життя. Якісно змінилося.

Водночас, збільшилося навантаження на кожного музейного працівника. При тій же заробітній платі, що й була. Чи всі це витримають і з цим погодяться? Це покаже час.

Сьогодні ми говоримо про те, що наші внутрішні якісні переміни не залишилися непоміченими. 14 серпня 2014 року  ми мали в музеї робочу зустріч з експертами Європейської музейної ради.

За результатами їх роботи у музеї маємо хорошу новину, про яку напишемо у наступній публікації.

А поки що – життя триває в новосформатованому музейному просторі «Двокрапка».

Тетяна Сосновська, директор Музею-квартири Павла Тичини (Київ)