Музеї очима немузейника

Автор: Angela Savchenko | 12 липня 2014 13:19 |

З чого починається туризм в Україні? Ні, навіть не з доріг, чи точніше, майже повної їх відсутності. Попри всі негаразди бездоріжжя, наша подорож починається із бажання, нестримного прагнення будь-що побачити ту чи іншу місцевість, відвідати конкретний захід, познайомитися з невідомим, відкрити незнане. І майже всі туристичні маршрути включають відвідання бодай маленького музейчика чи музейної кімнати. Не вірте тому, хто скаже вам, що в Україні нічого дивитися. І дивитися є що, і слухати – не переслухати, і здивувати тих, хто вже об’їздив чи не з півсвіту, ми маємо чим. Проте, одна «маленька» неув’язка.

Щоразу, готуючись до туру, подорожі вихідного дня, обов’язково завчасно телефоную до музеїв, що маємо відвідати на маршруті. Повідомляю про приїзд групи, уточнюю вартість квитків, екскурсійних послуг, робочий графік закладу. Чи обов’язково? Я це роблю, бо відповідальна перед своїми туристами за виконання програми. Але якщо одного чудового дня родина чи компанія друзів, скажімо, вирішила влаштувати собі пізнавальний вікенд і просто вирушила в мандрівку до Канева…

Здолавши у вихідний день понад сотню кілометрів від Києва, вшанувавши пам'ять Кобзаря, намилувавшись краєвидами, люди неодмінно захочуть відвідати музей. Їх не зупинить навіть несмішна, як для індивідуалів, вартість екскурсійного обслуговування. Але о 15:00 на порозі музею без зайвої ввічливості попередять, що мають вони лише годину на музей і 10 хвилин на Будиночок доглядача. Адже робочий день добігає кінця. І у суботу, і у неділю («перекладаю» тим, хто не зрозумів – тобто, дні масового відвідування туристами) наші музеї зазвичай працюють аж до 16:00. На зауваження, чому так рано закінчується робочий день, відповідь: «Так ми працюємо з 8:00». Індустрія гостинності, як кажуть, «на лицо»: коли вам "дихають у спину", женуть екскурсійними залами з надією, що ви ось-ось підете. І їх не хвилюють зауваження працівникам музею, що це МИ, туристи, сплачуючи послуги, де-факто формуємо зарплатню персоналу. І що МИ маємо право одержати послугу якісну й повноцінну.

Широко розповсюдженою по музеях України є й практика вихідного дня у неділю й святкові дні. У календарі святкових днів досить часто можемо бачити, що травневі й новорічні свята, День Конституції й День Незалежності, Великдень, Різдво чи Трійця дарують українцям три-чотири вихідних дні. Дні, які десятки тисяч людей використовують з метою подорожей. Дні, коли каси музеїв можуть бути максимально наповнені, а люди мають можливість познайомитися з культурною, історичною, меморіальною спадщиною. Натомість все виглядає з точністю до навпаки. Загадкою залишається, хто і за якими критеріями визначає графік робочих і вихідних днів у наших музеях. Бо поза одинокими, насправді гідними поваги випадками, складається враження, що українські музеї існують самі по собі й аж ніяк не для туристів. Незрозумілим залишається, з якою метою робочий день починається о 8:00. Хто ж так рано приходить до музею? Разом з тим, чимало охочих знайдеться оглянути музейні експозиції у післяробочий час, у вихідні й святкові дні – аж до 19:00 чи навіть 20:00.

Дніпропетровський національний історичний музей імені Д.І. Яворницького

У державні свята через вихідний день зачиненим для відвідувачів є кращий історичний музей України ім. Д.Яворницького у Дніпропетровську. Цікаво почуваєшся на Хортиці, коли, запізнившись на призначений за записом час (а тут на травневі свята, за винятком хіба що нинішнього року, традиційно відвідувачі залежать від туристів, що подорожують круїзними теплоходами), вас взагалі переводять у статус «після всіх груп». На маршруті Чигирин-Суботів-Холодний Яр мусиш спершу їхати до Чигирина, далі галопом на Суботів, щоб потрапити у музеї, бо інакше об’єкти здадуть під охорону.

Подібних історій можна написати чи не по кожному окремому музею чи історико-культурному заповіднику України. Звісно, коли ти з групою туристів, то мусиш думати заздалегідь, викручуватися, вносити корективи в програму, безкінечно дзвонити, домовлятися, вмовляти, кланятися, просити. Зізнаюся, в рази простіше ситуація розв’язується із невеличкими провінційними музейчиками, де не так багато виставкових залів і, відповідно, не стільки задіяно працівників. І майже нереально усунути «накладку» з музеями зі статусом «Національний». На такі граблі завжди боїшся наступити, коли їдеш у Дніпропетровськ чи Львів, будь-яке велике місто в Україні.

Але чи є подібні шляхи пошуку виходу із ситуації нормальним явищем? Здається, настав час керівникам музейних закладів подумати і зрозуміти: а задля кого, власне, існує музей і з чиїх коштів він утримується.

Настав час Міністерству культури дати більше такої небажаної самими музеями свободи. А якщо конкретніше – відпустити музеї на свій хліб. Як батьки дітям, Мінкульт допоміг музеям у створенні фондів. Як люблячі й розумні батьки, Мінкульт має зрозуміти, що патерналізм, врешті, породжує паразитизм. Фінансова залежність музеїв від бюджету Міністерства культури шкодить і самому музею, і Міністерству, і відвідувачам.

Порожній гаманець змушує людину думати, як прогодувати себе й своїх дітей. Так само колектив музею, що постане перед питанням самовиживання, змушений буде шукати ЯК заробити. У Каневі це, здається, вже давно зрозуміли бабусі, що торгують невибагливими городніми букетами біля підніжжя Тарасової гори. Адже ніхто на могилу до Пророка без квітів не йде, та й з дому їх не везе. То ж «спасение утопающих» - за класиком – це і є народження маркетингової стратегії.

Знаю, що тисячі музейних працівників звинуватять мене у голослів`ї, мотивуючи тим, що у нашій країні й з нашими цінами на вхідні квитки й екскурсійні послуги, музеї не в змозі утиримувати себе. Не погоджуся із усталеною думкою. Музей зобовязаний шукати шляхи розвитку і прогресу, працювати не за радянськими правилами й шаблонами, а бути креативним, відповідати вимогам часу й запитам споживача. Ми давно вже живемо у системі ринкових відносин. І музей, як і сотні інших структур, є частиною культурного ринку. Тому має заробляти бодай на утримання наукових працівників (попередньо обгрунтувавши їх необхідну чисельність), екскурсоводів, прибиральниць, охорони. Чи це можливо? Відповідь криється у власних амбіціях. Прориви є. І доводять це саме ті музеї, чиє існування, здавалося б, вже і за формою, і за змістом не вписується в контекст сучасної України. Хто сумнівається в істині, відвідайте віддалену від великих міст Шепетівку і вражені будете нестандартною роботою колективу Обласного літературно-меморіальний музею М.Островського. А, здавалося б, Микола Островський давно не герой нашого часу. Чи Харківський літературний музей. Де у центрі російськомовного міста вам відкриють клондайк української літератури від часів Сковороди до «розстріляного відродження». Чи меморіальний музей Павла Тичини у Києві, що креативністю не поступається маститим київським музеям. Власний рейтинг рекомендованих музеїв створю ще окремо обовязково. Але не віриться мені, що будь-який із вищезазначених музеїв має кращі умови існування від музеїв національних.

Обласний літературно-меморіальний музей М.Островського (історико-етнографічний відділ, традиції Трійці на Волині за участі екскурсантів)

Винятково «споживацький» інтерес змусив мене вдатися до написання статті. Ми всі дружно ремствуємо щодо занепаду культурного рівня суспільства і культурних памяток, ми нарікаємо на відсутність необхідного фінансування. І разом з тим, дозволяємо собі у подібній ситуації нічого не робити, залишатися «на шиї» зубожілої й обкраденої держави, яка не особливо переймається духовністю, воліючи перше нагодувати народ ковбасою, а далі – примітивними видовищами а-ля Михайло Поплавський. Але саме пропозиції формують смак споживача. У контексті культурному – пропозиції наших культурних закладів, їх рівень, їх цікавість – формують духовність і світогляд усієї нації. І музеї тут мають особливе завдання – популяризацію національних скарбів, духовних і матеріальних.

Натомість величезна музейна система України і нині багато в чому совкова і за змістом, і за формою, і за прагненням бути «дешевим» = «доступним для всіх». Є безліч «провінційних» музеїв, де вартість вхідного квитка складає у межах 2-5 гривнів, а екскурсійні послуги з групи не перевищують 20 гривень. Звісно, з такими тарифами на послуги музеєві залишається одне жебракування. Часто музейні адміністрації вважають, що збільшення вартості бодай на гривню, зупинить відвідувача. Насправді ж, вартість не є тим вирішальним фактором, що впливає на рішення споживача: йти чи не йти. Тут доречно зауважити, що впродовж десятиліть у нас культуру свідомо знецінювали, ніби намагаючись зробити доступною для всіх. Як наслідок – ні культури, ні культурних.

Кожний товар має свого покупця. Логічно, що покупець шукає нижчої вартості, продавець – ринкової ціни. Проте, кожен зі споживачів реально усвідомлює, що якісне не буває дешевим і готовий оплачувати якісну послугу. Але, звертаю увагу, вартість має відповідати якості. У наших музеях вартість вхідного квитка далеко не завжди адекватна очікуванням і враженням, а вартість екскурсійних послуг не є мірилом професійності екскурсовода.

Як приклад, щоправда, не Мінкультівський, а Мінфінівський - Музей коштовного і декоративного каміння у Володарську-Волинському. Сплативши 8 гривень за вхід до музею, ви маєте унікальну нагоду побачити дивовижні скарби українських надр - від зразіків різноманітних гранітів до рідкісних кристалів. Окреме слово про високу професійність екскурсоводів, від яких буквально не можна «відірвати» туристів. І за 50 гривень в Києво-Печерському заповіднику ви часто «граєте в рулетку»: наскільки пощастить з екскурсоводом, чи покажуть вам усі виставки, а чи ваш маршрут неодмінно проляже через точку продажу сувенірів.

До двох попередніх складових (режим роботи і вартість) глобальної музейної проблеми додається третя – зміст і форма демонстрації власне музейних скарбів. Звісно, питання це більше стосується не історичних, художніх чи меморіальних музеїв, а музеїв археологічних чи краєзнавчих. Убогий вигляд стін з фотографіями на стендах, демонстрація подеколи доволі сумнівних артефактів у скляних вітринах (тут не камінчик – ціла камінюка летить у новостворений музей Пересопницького Євангелія, проект під назвою «як вкрасти 47 мільйонів, не моргнувши оком») почасти навіює нудьгу замість очікуваних емоцій. Понад півтисячі кілометрів від Києва долаємо, щоб побувати на легендарній Камяній Могилі, що з 2008 року є НІАЗ.

НІАЗ "Кам`яна Могила"

На стінах музею копії малюнків. В єдиній експозиційній залі одночасно перебувають чимало туристів. Екскурсоводам важко говорити, екскурсантам – непросто слухати. По території всієї України – від Київщини до Подділля – вам безкінця фрагментарно показуватимуть трипільську культуру, а ось жодному з музеїв не вдається ці розкидані пазлики скласти в єдину «трипільську» картину. Мимоволі згадуєш музеї Ізраїлю, кожен з яких обладнаний невеликим кінозалом на 30-40 місць, де найперше вам продемонструють 10-хвилинний фільм, що пояснить причину створення музею, а вже далі ви вирушаєте знайомитися з музейними скарбами самостійно, чи з аудіогідом, чи в супроводі екскурсовода. З нинішніми технологіями такі речі не просто можливі – вкрай необхідні.

І тут не можна не похизуватися цьогорічним моїм відкриттям – музеєм Джозефа Конрада, що створений за підтримки польської сторони у колишніх келях бердичівського кляштора Босих Кармеліток. Це при повній відсутності меморіальних речей і артефактів захоплює подив! За допомогою сучасних гаджетів і технологій ви потрапляєте у особливий творчий світ письменника. Ми ж чи не в кожному містечку відкриваємо кімнати Кобзаря замість створення єдиного дивовижного музею Шевченка. Нас переслідує хвороба мавпування й тиражування замість того, щоб кожен куточок України відтворював свою особливість, заради якої турист був би ладен долати сотні кілометрів. Так щороку долали ми сотні кілометрів у напрямку Сходу, щоб пройти шляхом князя Ігоря Святославича аж до солоних озер Словянська, відвідати меморіальний музей Іллі Рєпіна, постояти поруч із могилою Сковороди у Сковородинівці, відчути козацький дух Хортиці і запах квітнучого полину в українських степах, побачити рукописи Антона Макаренка, серед бурянів шукали дороги в Пархомівку на Сумщині до дивовижного провінційного художнього музею.

Національний музей-заповідник Г.С. Сковороди у с. Сковородинівка

Звісно, у кожного музею своя історія, свій «власник» - Мінкульт, область, місто чи просто адміністрація навчального закладу. Але… Направду, відвідувачу то не цікаво й непотрібно. І кожен з українців має право доторкнутися краєм ока до скарбів нації. Велика, проте посильна й потрібна робота перед усіма музеями України, і – відповідальна місія. Систематизувати, узгодити, позбирати, описати, зберегти, продемонструвати і заробити гроші. А ще – шукати шляхів до серця й думки українців.

Анжела Савченко,
директор туристичної агенції «Київські фрески»

Схожі публікації

Коментарі (11)

Роман | 13 липня 2014 20:43:05

МИ, туристи, сплачуючи послуги, де-факто формуємо зарплатню персоналу Основний фонд зарплати, як правило оплачується державою, а не з квитків відвідувачів, ціни на які просто мізерні. Пишу Вам, як працівник досить великого музею. Як би не підтримка держави, то на виторгу від квитків можна були утримувати лише одну прибиральницю. Люблю читати висновки людини, як в принципі не розуміє і не знає як працює музей. І головне покритикувати, в останнім часом це тенденція на Музейному просторі, критика роботи музеїв, обурення совковістю і висновок от би ми зробили краще. Я й кажу йдіть і робіть, ставка наукового співробітника, який захистив кандидатську дисертацію зараз 2800 грн (240$), з яких треба забезпечити собі обладнання і матеріал для науки, писати статті, збирати матеріал, іноді раз в два роки видати за власні гроші книжку, накладом 100 примірників і нарешті якось на гроші, що лишились жити.

Відповісти

Ганна | 13 липня 2014 23:00:27

то може нехай держава у ваш музей і ходить, раз вона вам зарплату платить?

Відповісти

Леся Гасиджак | 14 липня 2014 00:17:59

Романе, ПО-ПЕРШЕ, "Музейний простір" - майданчик для обміну думками. А отже - писати має право кожен. Велика кількість критики, як Ви кажете, пов`язана з потребою в цій критиці. Не критикують тих, хто нічого не робить. А критикує той, кому не байдуже. ПО-ДРУГЕ, я можу Вас привітати з зарплатою у 2800 грн. Бо у київських муніципальних музеях зарплата у кандидата наук становить 1600 грн... ПО-ТРЕТЄ, плакати таки простіше, ніж робити. Правильно, якщо у вас у великому музеї 2 вихідні у суботу і неділю, і робочий день до 16.00 (як пише Анжела Савченко), то мені дивно, як ви взагалі на прибиральницю заробляєте.... ПО-ЧЕТВЕРТЕ, про науку в музеях ми вже 2 роки тому говорили, коли УЦКД збирав дані про наукові теми в музеях.... і виявилось, що тільки у 2-5 музеях всі документи в порядку, у всіх інших - (даруйте) "ЛАЖА"... ЩО роблять заступники з наукової роботи??? За даними Мінкульту 2012 р. у нас в країні 15 000 музейних працівників і з них 5 000 - наукові співробітники. У вашому музеї всі наукові співробітники книги видають?.. Чи може варто їх кількість скоротити, і хай скорочені краще працюють на залучення відвідувачів і створюють цікавий музейний продукт для них? Бо толку мало, а зарплату в 2800 щомісяця їм заплатити треба....

Відповісти

Леся Гасиджак | 14 липня 2014 00:23:10

І ще. Вибачайте, та Ви перший почали. А в чому ви не погоджуєтеся з автором? Невже це нормально, коли музей о 16.00 закривають, а в суботу і неділю - вихідний? А коли туди до вас має прийти інженер чи менеджер, коли він працює до 18.00???? Заперечте факт про "паразитизм". Бо функція музею "храніть і охранять" сьогодні вже не актуальна! Стаття була б неправдива, коли б автор критикувала всі музеї - а вона називає й музеї, які наводить у приклад, отже по-новому працювати музей таки може, головне цього хотіти, правда ж?!

Відповісти

Анжела Савченко | 14 липня 2014 09:16:47

Пане Романе, я щиро зізналася у статті, що пишу її від імені "споживача". Буваю в музеях і як відвідувач і як людина, що привозить туди туристів. За кожне слово своє відповідаю. Ви кажете, що музейникам складно фінансово. Вірю. Але чому ви вирішили, що не складно власникам турфірм? Ми не маємо ЖОДНОЇ підтримки державної і буквально виживаємо (особливо у нинішніх умовах) винятково власними силами. Чесно, я б із привеликим задоволенням стала науковим працівником. Але не можу собі цього дозволити. Тому моє життя минає на туристичних маршрутах України. Де я повинна про ВСЕ думати і робити сама: транспорт, проживання, харчування туристів, музеї, контакти священників (щоб прийщли і церкву відчинили), екскурсійний супровід на маршруті, а потім ще зібрати групу людей, давати рекламу і оплачувати сайти, бухгалтерію і т.д. Зауважте, що матеріал на екскурсійний супровід я також підбираю самостійно. А це ціла наукова робота. І тури наші від одного до трьох днів. На сьогодні маю одноденних 40 маршрутів. І я не скаржуся. Бо знаю, що ніхто мені нічого не винен. Працюю у тих умовах, що є. Бо не маю вибору. Не було б маршрутів на наших дорогах - не писала б. Але поясніть, чому, якщо люди на травневі свята їдуть у Дніпропетровськ, вони не мають права побачити історичний музей, бо у музеї вихідний. А коли ж тоді їхати? І так чи не по всій Україні. З маленькими провінційними музейчиками простіше. Там раді кожному відвідувачеві. Зізнаюся, мені так хочеться, щоб хтось пояснив, що я роблю не так, у чому мій промах, чому так пасивно набираються групи. Але за те я маю заплатити маркетологам. Намагалася не покритикувати, а просто щиро вказати музейникам як виправити ситуацію. І до речі, я саме зауважила, що вартість вхідного квитка не повинна бути низькою. Хто хоче щось змінит насправді, думаю, зробить висновки. Музей - не власність самого музею, а національне надбання

Відповісти

Влад Піоро | 14 липня 2014 10:21:02

"функція музею "храніть і охранять" сьогодні вже не актуальна" - тут, здається, сформулювати треба трохи по іншому. Актуальна, ще й як. І завжди буде актуальною. Мова йде напевно про те, що до зберігання не повинно все зводитися. Без належної наукової обробки та популяризації збепрігання якоюсь мірою втрачає сенс.

Відповісти

Роман | 14 липня 2014 11:00:53

Не хочу оправдовуватися, але напишу яка ситуація складається в нас установі. Леся, ПО-ПЕРШЕ, "Музейний простір" - майданчик для обміну думками, так я і висловлю свою думку, оскільки я прекрасно знаю ситуацію з сторону музейних працівників. Я дуже радий, що в мене така велика зарплата, буду знати. Але чесно, коли я чую, що прибиральниця в офісі заробляє більше від мене, стає якось некомфортно, і виникає думка, може даремно я 5 років в універі провів, потім 4 роки в аспірантурі, потім дисертацію захищав. Ви мене неправильно зрозуміли, у нас ніхто не плаче, але коли людина вкладає свою зарплату, для купівлі техніки, оплату відряджень, публікації книг Ви це вважаєте нормальним? І рік почався із скорочення фінансування зарплат на 10%, або на вибір 15 днів відпустки за власний рахунок, це також нормально, і так не тільки у нас, а по всіх наукових установах, де в мене є колеги? Тепер щодо часу роботи, я про графіки не згадував, у нас такий робочий графік 5 днів, з 9.00 до 18.00, експозиція працює з 11 до 18.00 в будні дні, і з 12 до 19 в вихідні. Тепер щодо науки, ми відносимся до Міністерства науки, а не культури тому можливо в них і є проблема з темами, в нас ситуація інша, і теми досить складні.Зараз колектив з 50 осіб, а це науковці з допоміжним персоналом виконують 3 основні теми, + 3 додаткові. Це можна назвати паразитизмом, як Ви думаєте? Я особисто бачу таке завдання музею, як було написано нижче "храніть і охранять" але з добавкою показати це в різних формах відвідувачам, що ми і робимо але без підтримки держави або спонсорів це не реально.

Відповісти

Тетяна | 14 липня 2014 13:56:03

Романе, хоч натякніть в якій області Ваш музей. Бо законодавство забороняє зменшувати зарплату на 10%, це мабуть у Вас надбавки зменшили. А до зменшення ніхто не питав: а за що та надбавка була? І 15 днів відпустки за власний рахунок - треба дякувати Академії Наук, бо науковці ж мають крім звичайної відпустки іще й додатково оплачувані "наукові дні". Скільки в сумі виходить "вільних від роботи" днів? А іще було б добре, якби Ви чесно написали скільки чоловік відвідало музей за минулий рік і які з музейних наукових тем Ви їм розповідали у вигляді екскурсій і як для музею, його щоденної роботи були використані наукові теми? А щодо видання книг власним рахунком - вклоніться директору, який не може відстояти ваших прав і ставить вас в умови придбання техніки і канцтоварів за власні гроші. Треба відверто сказати: "наш музей для відвідувача" чи "наш музей для нашої науки". Може музей краще зробити відділом профільного наукового інституту?

Відповісти

Тетяна Сосновська | 15 липня 2014 00:25:36

Анжела Савченко підняла питання, про які раніше чи мовчали, чи спрямовували гнів на того, хто робив хоч якийсь натяк - про наш музейний графік роботи "самих для себе", наші музейні вихідні, роботу в святкові дні, ставлення до відвідувача, музейні "вечори" о 15.00, заходи для галочки (тобто, конкретного запрошеного класу, а не для широкої аудиторії), зачинена каса за годину до кінця робочого дня, вимога мати групу з 10 осіб, щоб тобі провели звичайнісіньку екскурсію музеєм. Про це мали б попіклуватися ми, музейники та громадськість, яка позиціонує себе нашими помічниками. Анжела, насправді, веде мову лише про вершину айзбергу. Бо якщо дискутувати на тему "храніть і охранять", то постає питання: "що" храніть і "як" охранять. Про це також усі сорм"язливо мовчать. "Що" може храніть музей, який до освних фондів записує вирізки з районних газет про події та заходи? А музей, який без розбору до основних фондів "гребе" усі книг, які йому дарують письменники-аматори? Ми радіємо приросту фондів і ніхто не поцікавився якістю того "приросту" (це до тези про наукову обробку). А пригадуєте час, коли ми усі склалали списки особливо цінних предметів наших колекцій на випадок їх евакуацій? То ми знову мовчимо про те, що в одній з областей України усі районні та сільські музеї (щоб додати "ваги" колекції всієї області) отримали вказівку внести до кписку УСІ!!!! книги, що є в музеях аж до 2014 року видання. Ви уявляєте що у тому списку? Зате кількість "цінних експонатів" яка! І коли, не дай Бог, доведеться складати музейні раритети у вагон, то у нас не помістяться цінні картини, раритетні книги, коштовності, бо привезуть перев"язані шпагатом пачки макулатури і пропхають їх вперед. І цим теж ніхто не поцікавився, бо надуті щоки і настовбурчені вуса стали патріаршим символом у музейній справі. А питання "як" охранять у нас в Україні взагалі стало непристойно ставити. Те, про що пише Анжела Савченко і описане мною є речами одного порядку - байдужості не лише конкретних музейників, а й спільноти. Коли немає ковдри і ти вкриваєшся рядном - не варто імітувати сон у королівських покоях. Якщо ми дійсно маємо проблеми сьогодні, то може їх краще вирішити зараз? Бо стратегії на короткий і на тривалий термін будуть потрібні тільки тоді, якщо вони дійсно будуть потрібні і застосовані до того, що іще залишиться в музейній скарбниці, а не для самих авторів. Анжела Савченко зробила за нас перший крок до відвертої розмови. Чи ми й далі стоятимемо в позі страуса, чи подивимося на себе зі сторони - вже далі залежатиме від нас.

Відповісти

Максим Левада | 15 липня 2014 01:01:11

Давайте згадаємо дві аксіоми. Перша – у світі не існує прибуткових музеїв, усі музеї дотаційні. Прибутковою може бути лише галерея, але у галерей інші функції. Друга – першим завданням музею завжди буде «храніть і охранять», бо не буває музею без експонатів. Без експонатів це, як раз, галерея. Завдання галереї просвітницько-розважальне, а музею – зберегально-навчальне. Музейні колекції належать не стільки нам, скільки людям, які житимуть, коли від нас ані праху, ані пам’яті не залишиться. Власне завдяки принципу зберігання до нас дійшло більшість зібрань.

Відповісти

Анжела Савченко | 15 липня 2014 20:48:39

Чесно, навіть не підозрювала, що реакція на статтю буде такою гарячою. Насправді, Тетяна Сосновська вірно вказала, що зачеплена лише вершина, попри те, що й так стаття немала за обсягом. Бо хочеться сказати ще багато чого. Стосовно "хранить и охранять". То саме таку функцію виконують склади. А музей завжди - навіть на час відкриття чи не першого, Педагогічного, музею в Києві - по суті були музейними просторами - площадками для активного культурного життя. Якщо будемо винятково "храніть", тоді варто переводити такі заклади до підпорядкування зовсім інших структур. Я, на жаль, статистикою не володію, не можу назвати точну кількість музеїв в Україні. Але КОЖЕН скаржиться на фінансування. Це при тому, що працюють одиниці.Якби не носило мене ао просторах України і не мала можливості бачити й робити висновки, то не писала б. А так, повірте, з чиновницьких кабінетів того не видно. А ще, до приїзду начальства готуються... Думаю, той, кому болить його відвідувач, зрозумів мене.

Відповісти