Під сигнатурою Південної Пальміри

Багатогранна одеська школа – один з найвизначніших феноменів у вітчизняній і європейській культурах. Її коріння сягає кінця ХІХ століття, а традиції збережені не тільки митцями Одеси, але й інших регіонів до сьогодні. Твори з фондів ЧОХМ, представлені на ретроспективній виставці «Під сигнатурою Південної Пальміри», охоплюють основні періоди її існування і датовані 1890- ми – 2013 роками.

Становлення одеської професійної художньої школи відбулося у ІІ половині ХІХ століття, коли був створений перший в Україні художній заклад – Одеська рисувальна школа (з 1900 року – Одеське художнє училище). Навколо неї на хвилі активної виставкової діяльності згуртувалися талановиті художники, які згодом створили відкрите об’єднання талановитих митців – Товариство південноросійських художників (ТПРХ), що діяло упродовж 1890-1922 років. Його засновники і члени, більшість з яких були викладачами Одеського художнього училища і отримали академічну освіту в Петербурзі, стали послідовниками ідей передвижників у модернізованому за зразком барбізонської школи варіанті, але також асимілювали у своїй творчості ідеї імпресіонізму, авангардизму, що залучає їх творчість у контекст європейського мистецтва. Зокрема, К. Костанді, Т. Дворніков, П. Нілус та їх учні заклали міцне підгрунтя одеської художньої традиції, впровадивши ідею світоглядного пленеризму. Так розвинулась лінія південноросійського імпресіонізму з його увагою до пленерного пейзажу, значно відмінного від французького. Інші художники, які були учнями Костанді, але прагнули більшої свободи творчості, починали власну діяльність у 1910-х роках як члени авангардистських угрупувань і привнесли у класичну школу дух новаторства (А. Нюрнберг,

В. Іздебський). Першою хвилею культурного збагачення традиціями європейського авангардного мистецтва стали пересувні експозиції «Салони Іздебського» (1909 - 1911 рр.). Вони стимулювали появу «весняних виставок» (1913-1914 рр.), і нарешті виставок «Незалежних» (1916 – 1920 рр.).

В Одесу на виставки ТПРХ та «Незалежних» до 1920 року привозили свої твори знані художники Москви, Петербурга, Варшави, Риги, Києва, Полтави, Чернігова та інших міст. У різний час на виставках ТПРХ, яких відбулося більше ста, експонувались твори В. Сєрова, І. Левітана, М. Мурашко,

М. Пимоненка, С. Світославського, багатьох інших уславлених та менш знаних російських і вітчизняних митців, більшість з яких у 1890-х роках були прибічниками камерного ліричного пейзажу.

На виставці представлено роботи експонентів ТПРХ різних років, серед яких камерний настроєвий «Пейзаж» (без року) одесита Ісаака Бродського (1884-1939), знані живописні полотна киянина Сергія Світославського (1857-1931) «Рибальські тенета» (1890-ті рр.) та чернігівського митця Івана Рашевського (1849-1921) «Серпень» (1921 р.). У 1922 році традиції ТПРХ перейняло і продовжило в нових умовах більш широке об’єднання Товариство ім. К.К. Костанді, яке сім років займалося активною виставковою діяльністю із залученням учасників з інших регіонів. Серед його членів був учень Костанді й Ладиженського, знаний художник-графік, викладач рисунку в ОХУ (1948-1949) Костянтин Ковтурман (1894 - 1974) «Біля причалу» (1957 р.). Вагомий внесок у мистецько-педагогічний процес Одеси, починаючи від 1925 року, зробив митець-універсал, провідний педагог Михайло Жук (1883-1964), представлений на виставці творами раннього, а також зрілого періодів творчості, коли художником вівся пошук національної ідентичності на основі здобутків українського, російського та польського мистецтва епохи модерну, символізму й Ар-деко ( «Жіночий портрет», 1901 р., «Букет», 1943, р.).

У класичний період розвитку одеської художньої школи (1940-1960-ті рр.), для якого характерне відродження традицій південноросійського імпресіонізму, в Одесі плідно працював учень К. Костанді Леонід Мучник (1896– 1966) («Одеса. Порт. Етюд», 1955 р.), який виховав цілу плеяду талановитих митців нової генерації (К. Ломикін, О. Ацманчук, М. Тодоров). Продовжувачі живописних традицій ТПРХ, майстри пейзажного жанру Костянтин Ломикін (1924–1994) («У Криму», 1953 р.) і Володимир Литвиненко (1930-2011) («Одеський пейзаж», 1968 р.) перейняли і вдосконалили секрети майстерності створення південноросійського пейзажу: камерність, ліризм, тонкі вишукані колірні рішення.У 1948-1949 роках в ОХУ викладав Михайло Тодоров (1915–1997) – авторліричного за настроєм краєвиду «На Дністрі», 1984 р., який також був художником-новатором у середині ХХ століття і заклав традиції сучасного живопису Одеси.

У період, позначений діяльністю шестидесятників та представників андеграунду (нонконформістів) обличчя одеської школи живопису формували лідер «суворого стилю» Олександр Ацманчук (1923-1974) («Блакитний день», 1965 р.) та Юрій Єгоров (1926-2008) («Рибальські човни», 1983, р.), творчість якого стоїть осібно від усіх об’єднань.У ранній творчості художника-експериментатора Володимира Власова (1927-1999), який починав з «суворого стилю» і з часом перейшов до деформації та стилізації форми, переплелись реалізм та імпресіонізм межі ХІХ-ХХ століть, запозичені від його вчителя, спадкоємця пленерних традицій М. Шелюто («Хата», 1969 р.).

У 1970-х роках, у період нової активізації художнього життя Одеси відомої як «тихий спротив», сміливо заявив про себе один з визначних представників українського трансавангарду Василь Рябченко (1954 р.н.) («Молодий декоратор», 1985 р). Саме у 1970-1980-х роках починається зародження сучасного одеського мистецтва, яке всотало художньо-естетичний досвід попередніх поколінь та збагатило його індивідуальною стилістикою. Митці звернулись до особистих переживань і роздумів, сфокусувались на дослідженні яскравої індивідуальності. Ці риси з різною інтенсивністю проявлені у автора великих картинних форм Сергія Бєліка (1953 р.н.) («Натюрморт № 10», 1985 р.), в експресивній художній мові Миколи Прокопенка (1945 р.н.) («У Біблейському саду», 2004 р.) тасвітлових модуляціях у краєвидах його дочки Тетяни Бродецької (1975 р.н.) («Зимовий вечір», 2005 р). У постімпресіоністському ключі пише учениця і дочка метра одеської живописної школи Альбіна Гавдзинського Олена Гавдзинська (1954 р.н.), але у ранньому творі «Знайди свій острів. Оператор Олександр Шалаєв» (1985 р.) вона вірна тональному живопису південноросійської школи, ідеї імпресіоністичної гармонії кольору і тону.

Творчі пошуки представників династій одеських художників унаочнюють зміну мистецьких акцентів і одночасно неперервність традицій одеської художньої школи упродовж другої половини ХХ - початку ХХІ століття. Це роботи художника і педагога Григорія Крижевсько (1918-1992) «Після грози» (1973 р.) та Світлани Крижевської (1946 р.н.) «Ранок. Хатка у яру» (1992 р.). Серед камерних творів заслуговують на увагузимовий пейзаж Анатолія Кравченка (1956 р.н.) «Зима в Альпах» (1997) таквітково-конхологічний натюрморт Галини Кравченко (1958 р.н.) «Фіалки та мушлі» (2006 р.). Про широке визнання одеської школи в Україні та поза її межами, її відкритість свідчить те, що від початку її створення немісцеві художники прагнули  долучитися  до  її  традицій  ( Г.  Колосовський,   В.  Заборовський,

В. Братанюк), а одесити, що виїхали у вимушену еміграцію чи у творчих пошуках,  уславили  своїм  професіоналізмом  мистецтво  інших  країн  (І. Бродський, С. Химочка, О. Токарєв). У даному ключі варто згадативихованця ЛІЖСА, який у середині ХХ століття приїхав викладати в ОХУ, В’ячеслава Токарєва (1917-2001) («Седнів. Травневий вечір», 1976 р.) та його сина, знаного у світі художника-постмодерніста, сценаристаі режисера Олександра Токарєва (1949 р.н.) («Пожежа в замку. Ескіз до х/ф «Кам’яний господар», 1984 р.), що плідно працює в Москві.

Серед тих, хто сьогодні збагачує елементами художньої традиції одеської школи інші мистецькі кола – чернігівський майстер пленерного пейзажу Леонід Заборовський (1967 р.н.),   представлений  полотном   «Чугуїв. Садиба  

І.Ю.Рєпіна», 2006 р. та петербурзький митець Василь Братанюк (1964 р.н.), серед новостворених робіт якого є портрет одного з наших земляків («Портрет соліста Ленінградської естради Миколи Григоровича Лічка», 2013 р.) Творчість цих художників через взаємозбагачення мистецькими досягненнями різних шкіл сприяє зміцненню зв’язку поколінь і підкреслює значення регіональних осередків у поступі вітчизняного та європейського мистецтва кінця ХІХ – початку ХХІ століть.

Світлана Власенко,
Чернігівський обласний художній музей імені Григорія Галагана