Оголений нерв

Вчора телефонували з газети "СЕГОДНЯ" і запитували як ми ставимося до оголошення, що з"явилося на дверях наших колег: "Людям, які підтримують російську окупацію, вхід до музею небажаний". Оскільки журналісти часто здатні до перекручування і різного роду "дописувать" власних думок, висловлюємо її тут.

По-перше. Насправді, в Києві вкрай важко знайти людину, яка б підтримувала російську окупацію і кричала про це на кожному кроці.

По-друге. Як у відвідувачі, котрий переступив поріг музею, упізнати російського окупанта чи його відкритого прихильника? А якщо він прихований прихильник? Робити йому аналіз крові чи терміново придбати детектор брехні?

По-третє. Є хороша українська приказка: яке їхало - таке й здибало. Переконані, що до Національного художнього музею, до багатьох музеїв Києва й України не прийдуть відвідувачі, яким хочеться "пагаваріть" про свою підтримку російських окупантів. Вони підуть туди, де бачать для себе майданчик для спічу.

По-четверте. До музею людина зазвичай приходить з іншою метою. І від нас багато в чому залежить про що і як вона з нами, а ми - з не будемо говорити.

По-п"яте. Як сьогодні ідентифікують своїх відвідувачів наші кримські музеї?

По-шосте. Ставимо собі запитання: як відтепер нам поводити себе в музеях тієї ж самої Росії? Не йти в Ермітаж? Поставити хрест на Третьяковці? Наша позиція назагал формулюється: ЙТИ чи НЕ йти в принципі, бо наш світогляд сформувався під впливом культурних цінностей музеїв, які були нашими улюбленими.

По-сьоме. В екстремальних умовах, в депресивних станах, в розпачі, в страху людина діє на рівні підсвідомості. Фрейда читали? Якщо читали, то поміркуймо: хто і з чим зараз іде до нас, чого від нас очікує і потребує наша аудиторія? Поріг музею саме зараз переступає той, хто шукає в наших стінах (в узагальненому образі) однодумців та співрозмовників. Люди зараз як ніколи гостро й активно проявили здатність до самоорганізації й, часом, стихійного гуртування в групи однодумців. Якщо до якогось музею приходять люди з відкритою підтримкою дій російських окупантів - співробітники того музею повинні самі собі поставити запитання: чому вони прийшли до них і покопатися, покопирсатися в собі, а не влаштовувати показуху з вивішуванням оголошень. Мовляв, ми не з вами, а ви - не знами. Якщо вони до вас зайшли - то, даруйте, вони з вами, а ви - зними в конкретний даний момент. І не відгороджуйтеся оголошенням, а, привабивши їх своїм силовим полем - відпрацьовуйте помилки, чистіть карму, лікуйте заблудших, переконуйте тих хто помиляється (причім, на нашу думку, це стосується по обидві сторони дверей з оголошенням).

І на завершення. До нашого музею часом також заходять дивні люди, але завжди вони шукають душевного спокою і внутрішньої гармонізації. Очевидно, створений роками формат загальної атмосфери не вприваблює і не приводить до нас тих, хто б хотів пагаваріть про свої прихильності до російських окупантів.

Сьогодні ставимо собі запитання: а якщо після публікації епатажного фото з оголошенням на дверях одного з музеїв, такі люди прийдуть? Як бути? Крім того, що дзвонити до тих колег і дякувати за підказку агресивним особам, що можна ходити іще й по музеях? То ж, як бути? Напевне, говорити їм про не дуже давню історію, яка стосується кожної родини. Про мобілізації на фронт, про евакуації, про смерті, про причини агресії Гітлера, про позицію Сталіна, про гарматне м"ясо, про розкидані по континенту могили наших рідних, про надто дорогий для нас усіх стан миру, про відчуття свободи, яке з"явилося у людей і яке не подобається деяким керманичам деяких країн, про те, що прості кримчани на багато років опинилися заручниками апетитів ненаситних політиків, що такими ж заручниками стаємо усі ми (і той, хто, потенційно може не бути, раптом, нашим однодумцем), що завтра НАШІ (усіх!) діти й онуки можуть залишитися без майбутнього, що завтра може розпочатися війна, яка стане Третьою світовою і переможців й переможених в ній не буде - усі будуть жертвами. Словом - говорити є про що. Хоча, за епатажною версією наших же колег, легше відгородитися оголошенням і виперти за двері будь-кого, хто порушив наш музейний спокій.

Отже, питання нашої місії та призначення сьогодні є надактуальним та надзлободенним. І кожен скрип вхідних дверей, перші слова кожного відвідувача наспавді сьогодні як ніколи відверто нам демонструють результати нашої попередньої багаторічної роботи, яка формувала наш імідж. Якщо хось з нас, раптом, відчує дискомфорт, який сигналізуватиме про власні помилки "в попередньому музейному житті" - чаємо дуже спресований час для виправлення тих вад і хиб.

Нам виправити помилку легше, ніж військовому, який натиснув курок своєї надсучасної автоматичної зброї...