Недремне око інтернету

Одна знайома-етнолог купила дачу на півночі Чернігівщини.  Розповідає, що в жаркий день  після обіду йдуть сусіди з граблями в бік своїх городів. Йдуть одні, підводою їдуть інші.  У третіх запитує: «А чому ви не дочекаєтеся, поки спека спаде?»  Їй відповідають: вночі буде дощ, треба сіно зібрати.  Вона ж одразу все покинула,  з ними всілася на підводу, їде, дістала з кишені диктофон й запитує: «А звідки Ви знаєте, що вночі буде дощ? Які прикмети Вам передала Ваша мама?» Жінка спокійно відповідає: «В інтернеті написано». Розмова відбулася влітку 2013 року.

От так і ми усі. За найменшою дрібничкою звертаємося до інтернету.  Вже менше передплачуємо газет, бо майже усі статті є в інтернеті.  За назвою статті, за прізвищем автора, за датою публікації – усе можна знайти. Такі ж пошуки проводять і ті, кого цікавить  інформація про музей, в якому кожен з нас працює. І якщо у музею є сайт, то після кількох крокових пошуків все одно зацікавлена людина потрапляє на сайт. А далі – все залежить від того, наскільки цей сайт стане цікавим для читача.  Якщо там розміщена лише загальна інформація, то «входів» на сайт багато не буде. Якщо ж інформативність інтернет-ресурсу дозволяє знайти щось нове, цікаве, корисне, потрібне, то частота відвідувань і тривалість перебування на сторінці зростають.

Однак, частота відвідувань сайту залежить і від того, наскільки  і сам музей, і його діяльність цікаві потенційному відвідувачу.  Щоб довідатися інформацію про музей, можна прийти і запитати про графік роботи, можна подзвонити і поцікавитися вартістю вхідних квитків, а можна зайти на сайт і довідатися там усе.  Звісно, в першому випадку ми врахуємо відвідувача, який переступив поріг музею. Хоча, фактично, інформативність його візиту близька до нуля. У другому випадку ми констатуватимемо комунікацію з аудиторією.  А як бути в третьому випадку? Адже людина, що зайшла до вас на сайт «не тривожила Господа по дрібничках», але довідалася інформації за один раз значно більше, ніж у двох попередніх випадках. Чи причислити таку прискіпливу допитливу особу до відвідувачів чи ні?

Аналогічні питання постають і у випадку з шанувальниками в соціальних мережах. Адже слушно у своєму дослідженні "100 кращих музеїв і галерей України - 2013: рейтинг користувачів Facebook" написав Олексій Копитько.  Кількість «лайків» і число  людей, які обговорюють написане на сторінці – дві різні цифри. Перша свідчить про популярність сторінки, в друга – про її ефективність.  Але головне, що обидві цифри – реальні і заперечити їх не можна. Можна ігнорувати, не зважати, але заперечити не наважиться ніхто.

Комп`ютер – впертий пристій. Його обдурити дуже важко. Він веде свою невблаганну статистику, яка для кожного з нас є безцінним матеріалом для самоаналізу і поштовхом для саморозвитку.

Щоб сайт був цікавим читачу, щоб сторінки в соціальних мережах давали результат, треба потрудитися і немало.  Адже й відвідувач не переступить поріг музею, якщо у нього не буде бажання чи потреби. 

То ж питання цікаве: вважати відвідувачів сайту та сторінок у Facebook і ВК своєю музейною аудиторією?  Сьогодні музей несе в собі кілька складових – експонат (зображення) та зміст (текст). Якщо сайт побудований повноцінно і постійно цілеспрямовано наповнюється інформацією, то і зображення, і текст у ньому присутні. Знову ж, нагадаю, що це постійна, кропітка, наполеглива  праця – викласти зображення, подати науковий текст, коментарі, статті, описи проектів, анонсів, новин та інших необхідних для характеристики музейного життя  речей. На сайтах досить часто можна знайти інформацію, яку ніколи не отримаєш під час особистого візиту до музею.  

Особистий візит до музею має певні характеристичні для людини та статистичні для звітності особливості. Ви можете прийти до музею АБО як відвідувач платний, АБО як відвідувач безоплатний.  Ви можете отримати потрібну вам інформацію, а можете піти розчарованим.  Але вас порахували, бо ви переступили поріг музею. З якою метою ви прийшли – питання в статистиці другорядне, головне - що прийшли.  Однак, ваш візит на сайт та на Fb-ВК-сторінку практично завжди є свідомим, вмотивованим кроком, що свідчить про цілеспрямованість відвідання вами інтернет ресурсу.  Чому ви берете інформацію з сайту, а не йдете за нею до музею? Причини можуть бути різні. Брак часу, необхідність  уточнення того чи іншого питання, ваше перебування в іншому місті чи в іншій країні.  І якщо вести мову про  отримання знань чи інформацій в життєвому просторі, то  за «споживачем»  музейної інформації  стоїть вибір – де її отримати. Зараз, у ХХІ столітті, цей вибір досить часто схиляється в бік інтернетресурсів, які, фактично, є похідною від інформативного блоку «живого» музею. Тому сьогодні, напевне, варто розглядати читачів наших сторінок і мереж як людей, котрі отримали інформацію про музей, чи інформацію від музею, не сплативши за цю послугу,  не принісши дохід в музейну касу. Тобто, безоплатними?

Пропоную не дурити один одного і щиро зізнатися, що разом з впровадженням новітніх технологій, компютерів, інтернету чимала кількість наших відвідувачів перейшла в розряд «ледачих». Тобто тих, котрі дізнаються про музеї, їх колекції, життя, про персоналії – з інтернету. І ми цьому не зарадимо, бо й самі «живемо» в інтернет-просторі. Питання в іншому. Які інтернет-ресурси використовує віртуальний читач, щоб довідатися про музей, про письменника, про картину, про предмет?  Власне, такий аналіз і дає кожному з нас підстави говорити, чи можемо ми сприймати нашу інтрнет-аудиторію як отих безоплатних відвідувачів, яких у нас відібрав науково-технічний прогрес.

Я вважаю, що тут повинен бути індивідуальний шлях вивчення кожного окремого музею, який веде активну інтернет-діяльність у своїй промоції. Майстер-клас В. Определьонова про те, як аналізувати свою інтрент-аудиторію іще раз довів, що віртуальна музейна аудиторія обраховується набагато реальніше,  ніж  реальна.

Для прикладу наведу інформацію, яка може комусь видаватися ледь не державною таємницею. Але ми почали це обговорення і повинні бути відкритими до кінця.

Аналітика нашого музейного сайту за 2013 рік засвідчує, що за рік сайт відвідало понад 18 тисяч оригінальних читачів (тобто повторні входи впродовж дня не враховувалися, хоча одна і та ж людина могла б теоретично прийти до музею двічі-тричі за день), щоб переглянути майже 40 тисяч сторінок сайту;
- джерела входу на сайт – з 98 різних пошукових систем і сайтів (це свідчить про свободу вибору людини – вона свідомо заходила на нашу сторінку);
- найчастіше шлях на сторінку пролягав через пошукові системи (тобто читач СВІДОМО задав у пошуку назву музею, тобто усвідомлено прагнув отримати інформацію про нього);
- Facebook у цьому переліку стоїть на 4-й позиції, «Вікіпедія» - на 5-й, ВК – на 8-й;
- несподівано! російські пізнавальні інтернет-ресурси опинилися на 10-й та 11-й позиції у переліку тих джерел, з яких читач довідався про наш музей. Цікаві подробиці надходження інформації відкрилися нам при вивченні цієї аналітики.

Проте, таблиця аналітики «Місцеположення»  була не менш цікавою. Як і очікувалося, найчастіше отримати музейну інформацію прагнули громадяни України. Виявилося, що серед усіх зарубіжних країн найчастіше інформація про Павла Тичину і його музей цікавила американців, за ними – цікавість росіяни, німці, поляки, британці й канадійці  засвідчили практично однаковий інтерес до нашого поета. Аналітика некоротка – жителі 46 країн свідомо зайшли на сайт, щоб отримати інформацію. І тут логічне запитання: жителі  45 іноземних країн могли приїхати й отримати інформацію про Тичину, якби не сайт? Також я переконана, що іноземці шукали на сайті інформацію не про концерти і акції, а, швидше, інформацію наукового характеру чи про музейну експозицію.

Не менш цікавим був і аналіз відвідувачів сторінок музею в Facebook. Він підтвердив географію віртуальних відвідувачів. Але ми довідалися, що віртуальними є саме оті «ледачі» відвідувачі, які з компютером на  "ти" - від 18 до 44 років.



Також вперта статистика засвідчила, що велике число звернень до ФБ-сторінок – від львів`ян, харків`ян, одеситів,  чернігівців, словом – уся карта України. Серед іноземців найчастіше про Павла Тичину та про музей поета хочуть довідатися в Москві, Отаві, Тбілісі, Лондоні. Також досить широкий спектр мовних груп, представники яких цікавляться Павлом Тичиною та музеєм. Це не наші примхи-бажання, а статистика, яка засвідчує, що сайт та ФБ – чи не єдина для них можливість отримати необхідну і достатню інформацію.

Не виключено, що з інтернет-простору, в якому САМЕ МУЗЕЙ розмістив інформацію про Павла Тичину, віртуальні відвідувачі можуть отримати достатню для них інформацію, щоб написати твір, курсову, підготуватися до лекції, до уроку, продивитися  3D-екскурсію музеєм. Звісно, можна сказати, що вони не взялися за ручку музейних дверей, але ж той масив інформації, який ми транслювали до читача – це велика  робота колективу, яку не можна лишати поза увагою. Тим більше, що централізованого введення музеїв в інтернет-простори не було, а кожен сам вишукував можливості створити та обслуговувати, наповнювати і «просувати» своє дітище.

Відомий російський культуролог-мезуєзнавець Олексій Лєбєдєв  вважає, що в усьому треба шукати першопричину-дію-наслідок. Іншими словами – дивитися і враховувати мотивацію, затрати й результат, щоб прийти до якогось конкретного висновку. Ми не можемо сьогодні скопіювати російську форму звітності, де враховані різноманітні форми діяльності музейних закладів (власне, такого типу  форма 8-НК мотивує людей до активності), але підійти впритул до реальної  й всебічної оцінки розмаїття нових форм роботи, які з`являються в нашому середовищі, просто зобов`язані.  Інакше – для чого ми продукуємо сучасно форматні пропозиції, котрі ніяким чином ніде не враховуються?




Тетяна Сосновська,
директор Літературно-меморіального музею-квартири
П.Г. Тичини у Києві