Українське село: назад до майбутнього

З результатів різноманітних досліджень музейного середовища та потреб його аудиторії випливає, що при фантастичному різноманітті підходів до музеїв, майбутнє – за «живими» та екомузеями. Вони відтворюють культурний простір у цікавому для глядача форматі, беруть активну участь в збереженні артефактів і передачі культурних традицій – чим і привертають до себе все більше уваги. І що найголовніше – тут мова не йде про міфічно-фантастичні «мрії про повернення в доіндустріальне суспільство». Творці таких музеїв дбають про заглиблення в реконструйоване середовище для пізнання, розуміння і пам’яті. 

 Реалії українського життя є такими, що «живі музеї» поки що є переважноприватними установами, колекції яких відображають естетичні, культурні та наукові інтереси своїх власників. Останнім часом вони стають все більш доступними для відвідувачів. Частину приватних музеїв можна виділити у групу локальних скансенів – унікальних соціокультурних комплексів, що забезпечують змістовне дозвілля з неодмінним відчуттям естетичного задоволення, а також виконують рекреативно-оздоровчу, культурно-просвітницьку, екологічну та соціальну функції, створюючи цілісне уявлення про різні сфери народного життя конкретного локального регіону.

Локальні скансени чи етнографічні комплекси об’єктивно є новим напрямком музейного туризму, що саме знаходиться на етапі становлення. Такі скансени бувають цілком невеличкими, як то «Ремісничий хутір Плугаки» у с. Копитків на Рівненщині, що складається з 1-2 садиб з господарськими будівлями, або ж навпаки – великими комплексами, як, приміром, «село 10-ти музеїв» Колочава на Закарпатті, на території якого відтворено село стародавньої Верховини із колочавських експонатів, які ознайомлюють із 300-річною історією побуту місцевих жителів.

Київ та його околиці теж не стоять осторонь. Такі комплекси як «Київська Русь», «Мамаєва Слобода» чи «Хутір Савки» вже давно здобули собі популярність туристичних центрів-місць відпочинку. По-своєму особливим в цій категорії музеїв є Етнографічний комплекс «Українське село», розташований в с. Бузова Києво-Святошинського району. В першу чергу мабуть завдяки постаті фундатора-господаря – Володимира Бондаренка.

Володимир Дмитрович Бондаренко – народний депутат Верховної Ради України чотирьох скликань. Після навчання у Прилуцькому педагогічному училищі здобув вищу історичну та юридичну освіту в Київському національному університеті імені Т.Г. Шевченка. Кандидат наук з державного управління. Працював вчителем історії у сільській школі, тривалий час – в державних органах влади Святошинського (тоді - Ленінградського) району міста Києва, відповідаючи за гуманітарну сферу, завжди величезну увагу приділяв освіті. Протягом 20 років опікується інвалідами-візочниками, зокрема у Святошинському районі м. Києва. За його ініціативи та активної участі було відкрито спеціалізований дитячий садок для дітей, хворих на церебральний параліч (де крім медичних працівників, працевлаштовані мами дітей, що показує надзвичайну ефективність цього принципу), спеціальну школу-інтернат №15 для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами, вищий навчальний заклад – університет «Україна», де створені умови для здобуття освіти інвалідами, споруджено спеціальний житловий будинок для людей з особливими потребами на вул. Якуба Колоса та єдиний в Україні безбар’єрний музейний комплекс «Українське село». При Міській онкологічній лікарні він утримує хоспіс для хворих на останній стадії онкозахворювань, який сьогодні визнано одним із найкращих у Європі. Опікується школою та амбулаторією на території Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району. В останній було зроблено ремонт та закуплено нове обладнання на загальну суму близько 300 тис. грн. На кошти Володимира Бондаренка лише в останні кілька років було споруджено каплицю при військовій частині в с. Миколаївка та церкву в с. Бузова, триває будівництво церкви в с. Гурівщина.

Він народився в родині селян в селі ­Охіньки на Чернігівщині: «Моє дитинство пройшло на зламі епох. Я ще бачив і знаю, як у кожній хаті ткали, пряли, як «били» очерет для накриття хат. На моїх очах у 1960-х роках з’являлися предмети радянського побуту, відбувалася ломка традиції».  Проте зацікавлення  історією та етнографією йдуть пліч-о-пліч з Володимиром Дмитровичем протягом усього життя, хоча посади і обов’язки часом були цілком різними.

- "Один з дитячих спогадів пов'язаний з коноплями. На луг привозили коноплі-стебла, які треба було 10 днів мочити у воді. Чоловіки нарізали дерен шматками і складали стопочками на снопи конопель. А ми, діти, бігли туди до річки і хапали руками линів, карасів, очманілих від конопляного дурману. Але було, що й шкоду робили. Грудку дерну зіб’єш – і попливли коноплі в Удай, Сулу чи Дніпро".

-  "Я виріс у місцевості, де головними культурами були м’ята, махорка і фенхель. Це були поля Прилуцького ефірно-олійного комбінату. М’яту «пололи» гуси: їх завозили тисячі, розкочували парканчик, і вони з’їдали все, до останньої зеленушки, крім м’яти. Але для виробництва забирали тільки листя, а сухі стебла використовували селяни для опалення хат. Уявляєте, який дим був м’ятний"?

Приводом для спорудження етнографічного музейного комплексу стала неприємна подія, яка тільки дивом не перетворилася для Володимира Дмитровича на фатальну: у жовтні 2004 р. на нього було здійснено замах. В подяку Богові за диво спасіння пан Володимир вирішує збудувати православний храм на честь святого великомученика Димитрія Солунського. У 2007 р. було освячено храм, і, одночасно, на місці великого звалища будівельного сміття, на орендованій у місцевої громади території, розпочалося створення музейного комплексу, що отримав назву «Українське село» і на сьогодні є зареєстрованим як приватний музей. Автентичні хати з 6 етнографічних регіонів України, разом з господарськими будівлями та спеціально розробленим ландшафтом є символічним актом об’єднання України. На думку засновника вхід в «Українське село» завжди був і залишиться безоплатним для усіх охочих.

Особливістю «Українського села» є те, що абсолютно всі споруди і весь реманент у них є зібраним в селах України. Вони були розібрані в локальних регіонах і складені в комплексі знову. Консультативну допомогу при зведенні комплексу надавали також фахівці – етнологи, зокрема Галина Бондаренко, Олексій Доля, долучалися музейники інших профілів.

Етнографічний комплекс сьогодні складається з власне музейного комплексу, готелів (сучасного та кількох автентичних поліських хат, що пристосовані для проживання), колиби та трапезної, парку з озером, зоопарку та економних міні-комплексів для еко-відпочинку. З часом «нанизалися» різні програми, що, власне, і роблять цей комплекс «живим». Тут постійно працює коваль, гончар, пекарня славиться смачним бездріжджовим хлібом, кухня – українськими автентичними стравами, які колись були навіть забуті. Міні-зоопарк зі свійських тварин та птахів має також своїх шанувальників. На черзі – введення цілої низки нових атракцій. Для того, щоб усі бажаючі мали змогу долучитися до богослужінь, щонеділі є спеціальний рейс автобусу за маршрутом «Українське село – Київ – Українське село». Парафіяльна громада також живе своїм усталеним життям. І що найголовніше – все це працює напрочуд злагоджено.

Сам комплекс має чітке соціальне спрямування. Починаючи від пандусів для інвалідів-візочників (кожна хата, навіть та, яка має високий поріг чи призьбу, з тилу має пологий в’їзд чи пандус), туалету і душу, пристосованих для використання людьми з особливими потребами, і завершуючи постійними організованими екскурсіями для вихованців дитячих будинків та інтернатів.

На кожному кроці в комплексі ти переконуєшся в мудрості й силімузейної педагогіки. Недільна школа в комплексі працює фактично як освітній центр, де крім християнської етики та слова Божого викладають різноманітні ремесла. Всі ці освітньо-виховні лекції, зустрічі, майстер-класи, реконструкція обрядів спрямовані на творчий розвиток здібностей особистості відвідувача музею.

«Фонди нашого музею нічим не поступаються державним музеям, а часом навіть і кращі, - з гордістю розповідає одного свіжого травневого ранку під час інтерв’ю Володимир Дмитрович у своїй улюбленій альтанці на озері. – Кількість музейних експонатів постійно зростає, з опалу відразу й назвати важко їх кількість. В експозиції представлені всі види існуючих покрівель (дерев’яна, ґонтова, «румунка», очерет, солома, черепиця плоска, черепиця совкова, бляха і найархаїчніша глиняно-дернова), 9 видів плетива (брилеве, солом’яне, солом`яно-лозове, рогозове (кошелі), ликове (личаки), дубове лубове (бодні), з соснового кореня, зчеплене (для грибів) та мотузяне), є ночви шести «номерів» від одного майстра з одним клеймом (вареничні, тістові, дитячі-купальні, умивальні, пральні і купальні). В кожній споруді є необхідний набір меблів, посуду, хатнього начиння, які повноцінно ілюструють регіональний побут. Комплектування фондів постійно продовжується під час репортажних зборів та маршрутних експедиційних досліджень у всі представлені у скансені регіони. Тільки на Луганщину було близько 15 виїздів. Часом трапляються абсолютно унікальні речі. Наприклад, в селі Бурімка ми познайомились з колісником, отримали від нього вироби для музею і повністю записали технологію виробництва коліс, коли чорнокленові бруски, заздалегідь розмочені у кізяку, гнуться на спеціальному болвані. Так, у нас зараз не витребувана ця технологія, але вона унікальна і тим, кому це цікаво, ми про неї розказуємо.

- Володимире Дмитровичу, наріжним каменем роботи музеїв є наукова робота. Чи є місце науковим дослідженням в «Українському селі»?

- Музеєфікація – вона нескінчена сама по собі, тому постійно триває. У нас проходить вивчення музейних предметів із колекції нашого музею – наукові статті співробітників розміщені на нашому сайті. І це є цілком нормально. Адже в Україні є близько 50 національних музейних закладів, які виконують функції науково-дослідних інституції, також профільні інститути, чиїм завданням є наукові дослідження в рамках профільної науки. Але ми співпрацюємо з інститутом декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, маючи певні домовленості про подальше працевлаштування його випускників чи, принаймні, співпрацю.

- Як показує життя, музеї нарешті зрозуміли, що для того, щоб бути конкурентоздатними учасниками боротьби за відвідувача, вони повинні бути на контакті як зі ЗМІ, так і не гребувати всіма можливими способами реклами. Як Ви працюєте в цьому напрямку?

- Наростання відвідувачів у нас відбулось виключно на особистих контактах відвідувачів. Ми ніколи свідомо не робили комерційної реклами.

- Володимире Дмитровичу, чи можна говорити, що контакт з «живою» етнікою впливає на свідомість чи духовність людини?

- Після відвідання музею мені десятки людей сказали про те, що інакше почали дивитися на спадщину, з’являється якесь інакше відношення до того, що лишилося від бабусь. Як би там не було, але етностиль бере гору в нашому житті. І інакше як генетичним кодом я це пояснити не можу. Мені якось розповідали, що в одному районному центрі України лише за один місяць у пункт прийому металів принесли 231 самовар, 8 підсвічників з клеймами, латунні ступки з товкачиками … І здають їх не завжди сторонні, а часто й самі власники. Я думаю, що через незнання, через недбале  ставлення до всього давнього, яке було насаджене нашому суспільству в радянський час. І це тоді, коли весь світ повертається до своїх витоків. В ОАЕ, Ірландії, Шотландії, Японії національний одяг стає дрес -кодом ділового стилю. У нашій країні вже також є немало зрушень в цьому напрямку, але роботи попереду ще також немало. Тому музей має ненав’язливо виконувати свою функцію: щоб відвідувач сам після контакту зі старовиною захотів у неї заглибитися.

Володимиру Дмитровичу, чи можна наразі говорити про завершення будівельних робіт в комплексі? Чи ще є плани?

- Будівництво завершити неможливо, як і ремонт (сміється - авт). В наших найближчих планах - створення етнографічного павільйону «Український рушник», де будуть представлені рушники з найхарактернішими для кожного регіону зразками орнаменту та колористикою. Також є проект створення хати періоду індустріальної забудови 1950-1960-х рр. Це був незвичайний час, коли в хаті ще можна було побачити пральну дошку, рахівницю, ночви (тільки вже цинкові), а також і перший телевізор «Рекорд – 3». Але газу ще не було, тому стояла піч і пічне приладдя. Ще в мене є ідея Музею техніки. Якщо подивитися, яким темпом ішов розвиток техніки на селі… Виявляється, ще в 1915 р. там були сепаратори і морожениці…. А інша ідея – це поміщицька субкультура, яка в жодному скансені України сьогодні не представлена. А там були і конюшні, і псарні, і дослідницькі теплиці… От зараз ми вже маємо такий маєток на прикметі(де саме – мабуть, не треба писати). Як дасть Бог, то зробимо ще одну експозицію. З цими задумками й рухаємось до більш менш завершеної ідеї. 

Очевидно в житті Ви мали змогу відвідати чимало музеїв. Який з них справив на Вас найбільше враження в житті, з якого Ви може берете приклад?

- В Україні як регіональний державний скансен цікавим є «Шевченків гай» у Львові. За кордоном це, безумовно, музей-місто «Колоніальний Вільямсбург» біля Вашингтона. Це місце, де кілька тисяч людей знаходяться в постійнодіючому театрі і гість  також стає його учасником. Відвідувачам навіть заборонено користуватися мобільними телефонами. Також зразковим є Музей баварської архітектури та побуту Маркуса Васмаєра, що демонструє епоху розвитку Баварського регіону…

Але якщо проектувати ситуацію на Україну, то держава ніколи не зможе утримувати музеї такого типу. Одна справа – музей коштовностей чи давньої історії, де представлені єдині унікальні зразки. А такого типу музей, комплекс, де потрібен і садівник, і ветеринар, і майстри – це важко регулювати. Навіть неможливо.

Політика держави могла би полягати в інформаційній підтримці-рекламі музеїв у державних ЗМІ, в безкоштовному юридичному супроводі та в економічному, зокрема, в пом’якшенні режимів оподаткування чи оренди площ, адже музеї – це також стратегічні об’єкти. А утримувати повністю музеї держава уже не зможе – зараз інший час. Це як колгоспи, які нічим не відрізнялися від панщини, і понизили урожайність землі та продуктивність виробництва. Адже найкраще про все може дбати тільки господар.

 Леся Гасиджак,
16 травня 2013 р.

У скороченому варіанті стаття була надрукована в журналі "Музейний простір" (№2/2013).
Фото автора та з сайту Етнографічного комплексу "Українське село"