Музей Бориса Гмирі? Ні, не чули!

Отже, Гмиря

Він народився на Лебединщині, яка також дала світу таких видатних діячів культури і науки як Василь Кричевський, Стефан Таранушенко, Давид Бурлюк. Мав тяжке дитинство і юність, у ранньому віці був змушений заробляти собі на хліб. Згодом з відзнакою закінчив Харківську консерваторію. Працював у Київському театрі опери та балету. Друга Світова війна застала Бориса Романовича в Криму. Оскільки до Києва доїхати не вдалося, то змушений був залишитися в Харкові. Там Гмиря двічі мав квиток для евакуації в Тбілісі, і обидва рази ним не скористався: то на потяг спізнився, то обірвав зв’язки хребта, зв’язуючи речі. На окупованій території він працював у Полтавському музично-драматичному театрі, який пізніше переїхав до Кам`янця-Подільського. Це одне з див радянського періоду, чому Гмиря не був репресованим – не будучи ні на фронті, ні в окупації, ні в партизанах, ні в підпіллі, але працюючи у театрі на окупованій території та отримуючи за це платню від «фашистського ворога». Хоча певною розплатою за вільне життя стала заборона гастролей за кордоном (за винятком країн соцтабору). В повоєнний час Гмиря прославився особливим виконанням українських, російських та західних романсів. За даними Фонду Бориса Гмирі, він наспівав понад 600 музичних творів (українські та російські народні пісні і романси, західну класику, оперні партії, вокально-симфонічні та сценічні твори). Проте через складнощі в комунікації з колективом Київського оперного театру змушений був залишити цю роботу і до кінця життя працював як сольний виконавець.

За даними Фонду Бориса Гмирі, протягом 1945 –1980 рр. в СРСР було випущено 7 мільярдів примірників платівок із записами у його виконанні. Епістолярна спадщина Бориса Гмирі – це 3,5 тис. офіційних листів, 7 тисяч листів шанувальників до нього, а також 8 зошитів-щоденників за 1939-1969 рр., які були видані в 2010 р. Також своєї черги чекають 150 рукописів науково-популярних і мистецьких статей, 2,5 тисячі нотних зошитів, листів, партитур з правками співака. Фондом Бориса Гмирі протягом останніх років було випущено 14 CD із записами співака. Наразі в роботі перебуває ще 5, а всього майбутня колекція буде нараховувати 45 CD-дисків. Ім'ям Гмирі названі музичні школи в Дніпропетровську, Лебедині, Харкові, вулиці в Полтаві, Харкові, Чернігові, Сумах, Лебедині, Дніпропетровську та Києві. У 2003 році до 100-річчя від дня народження співака Національний Банк України випустив ювілейну монету, а «Укрпошта» — марку і конверти. У 2004 р. було засновано Міжнародний конкурс вокалістів ім. Бориса Гмирі, який проводиться раз на 3-4 роки.

Проте найголовнішим є те, що в Києві, в центрі міста, в будинку за адресою: вул. Хрещатик, 15 є меморіальна квартира співака, де зібраний і впорядкований архів унікальних матеріалів, аудіо і відео записів. Важко говорити, наскільки в ній збережена обстановка (адже з 1997 р. в ній мешкає спадкоємиця, обрана дружиною Гмирі), та відомий російський бас О. Ведерніков був шокований убогістю і непроглядністю помешкання, констатувавши «Квартира Гмирі – ганьба України».

Квартира чи музей?

У 1996 р. після смерті дружини співака – Віри Августинівни – спадкоємицею майна Бориса Гмирі на підставі свідоцтва про право на спадщину було визнано Принц Ганну Василівну. Квартира і все, що є в ній, від канапи і до платівки, – це її приватна власність, якою юридично дозволено розпоряджатися на свій розсуд: продавати, зберігати, передавати до музеїв, експонувати, дарувати чи переміщувати. А отже – й всі питання до неї. Згідно заповіту, дія якого розпочалася у 1997 р., на Принц Г.В. було покладено обов’язок «створити музей Гмирі Б.Р. у його квартирі №33 по вул. Хрещатик, 15 в м. Києві».

Пройшло 16 років, проте музею й досі немає.

Чому так сталося – зрозуміти важко. З одного боку – в нашій державі швидко не робиться абсолютно нічого. З іншого – з такою наполегливістю, як у Ганни Василівни, музей міг би вже давно приймати відвідувачів. Більше того – якщо є така умова в заповіті, спадкоємиця просто зобов’язана була помешкання та усю колекцію родини Гмирі музеєфікувати. Найбільш ефективний спосіб – передати квартиру та нотаріально-описані меморіальні предмети у комунальну власність міста Києва, на базі якої був би створений державний музей. Принаймні, так зробили спадкоємці Миколи Бажана, Максима Рильського, Антона Чехова, Михайла Коцюбинського, Павла Тичини – там створені й нині діють музеї.

Але в цьому випадку маємо прецедент інший. Спадкоємиця хоче щоб «держава» квартиру в неї таки викупила (щоб придбати собі інше помешкання), більше того, мова також іде про продовження меморіальної квартири шляхом приєднання до неї сусідньої, після викупу у власників, для створення комплексу – Національного мистецького центру Бориса Гмирі. Хоча, даруйте, але до 1996-го року Ганна Принц десь же мешкала, правда?

Але станом на сьогодні маємо лише купу звинувачень на адресу чиновників та громадськості, яка «не цінує спадщину і роль співака», а квартира офіційно перебуває під арештом.

Історія з невідомими

 У 2010 році світ побачило видання «Борис Гмиря. Дневники. Щоденники. 1936-1969» (Харків, «Фоліо»). Власниця авторського права замахнулася на великий тираж (2500 примірників), не маючи коштів, а тільки вербальні обіцянки від різних органів влади та самоуправління. Щоб не припиняти друкарського процесу, вона кошти позичила. У громадянина Й. Вондроуща, в сумі 261 560 грн. Ганна Принц говорить, що сподівалася швидко повернути кошти, бо мала обіцянку Міністерства культури України (гарантійний лист за підписом заступника міністра В.М. Лісничої №1949/29/13-11 від 19.09.2011 р.) закупити наклад тих самих «Щоденників» в рамках державної програми «Українська книга» для подальшого розповсюдження серед бібліотек України. Але заступники і міністри у нас змінюються часто, а гарантійний лист не є документом великої юридичної ваги. Більше того, список видань для закупівлі формує не міністр, і не заступник. А отже, у 2011 р. книга «Борис Гмиря. Дневники. Щоденники. 1936-1969» не ввійшла до переліку кращих видань, що рекомендуються для закупівлі. Та й вартість книги – 200 грн. – є зависокою, враховуючи, що коло шанувальників мемуарної літератури є обмеженим.

Після закінчення терміну повернення грошових коштів Вондроущ Й. звернувся до Печерського районного суду м. Києва про стягнення з Принц Ганни на його користь вказаних грошових коштів і його позов було задоволено. А державним виконавцем було винесено постанову про арешт майна Принц Г.В.

Тобто та сама квартира з усім майном, яка сьогодні могла б бути меморіальним музеєм Бориса Гмирі, юридично є арештованою, що означає заборону на будь-які дії з нею. Але сама Ганна Принц має вільний доступ до квартири, мешкає в ній, користується меморіальними речами, говорить, що реалізувавши частину книг, половину боргу вже погасила. То для чого ж тоді ці заголовки «Спадщину Гмирі пустять з молотка»? 

Ювілей

16 травня 2013 р. Верховна Рада України прийняла постанову № 268-VII «Про відзначення 110-річчя з дня народження Бориса Гмирі». Згідно неї у 2013-2014 рр. має відбутися відзначення 110-річчя з дня народження Бориса Гмирі. 8 липня 2013 р. «План заходів» повторно було затверджено Міністром культури України (наказ № 620 від 8 липня 2013 р.). В плані передбачено завершення перезапису, реставрації і видання на електронних носіях музичної спадщини Гмирі, рекомендації розглянути питання про спорудження пам’ятника співаку та створення «Національного мистецького центру Бориса Гмирі» в меморіальній квартирі тощо.

Як повідомила в розмові Ганна Принц, Київська міська державна адміністрація також не залишилась осторонь: на рахунок Фонду Бориса Гмирі , за різними даними його засновника, було перераховано 100 тис. грн.

От тільки… жодних заходів до дати Фонд Бориса Гмирі не організував. Ні в театрі опери і балету, ні в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, ніде. Більше того – Ганна Принц категорично виступила проти іншого державного музею (Літературно-меморіального музею-квартири П.Г. Тичини), коли той вирішив на виконання пункту 8 «Плану заходів щодо відзначення 110-річчя з дня народження Бориса Гмирі» без будь-яких фінансових затрат і вигод вшанувати Бориса Гмирю – в рамках проекту «Голос Бориса Гмирі у квартирі Павла Тичини», який має на меті «повернути» до музею пам’ять про людей, які були присутні в житті Павла Тичини. (Сьогодні в цьому музеї в рамках проекту «гостює» бібліотека Павла Загребельного. Керівництво Фонду Бориса Гмирі спочатку погодилося надати CD у тимчасове використання, а на ранок категорично відмовилася. Більше того: скориставшись «спадкоємним правом», Ганна Принц заборонила музею проводити будь-які заходи, пов’язані з іменем Гмирі.

То що ж це виходить: монополізація спадщини чи спекуляція нею?

Фото - Вікіпедія

Леся Гасиджак, для "Лівого берега"