У серії «Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному» вийшла книга соратника Уласа Самчука письменника Євгена Маланюка «Блакитний день волинської землі». На Волинь, зокрема на Рівненщину, Маланюка-Поета вагомо і зримо привів Улас Самчук 7 вересня 1941 року, передрукувавши в другому числі часопису «Волинь» його знамениту «Візію». Відтоді з іменем письменника тільки протягом року численні читачі «Волині» стрічалися добрий десяток разів – читали його поезії,глибоку й емоційну прозову роботу «Крути» (числа 11-14 за 1942 р.), статтю Р.Бжеського про творчість Є.Маланюка «Поет,що прийшов зарано» тощо.
Хоч взагалі-то першопровідником Поета Степової Еллади до нашого краю була таки її величність Доля. Та ще – Перша світова війна.
Дослідник життєвого та творчого шляху поета Леонід Куценко в книзі «І спомину непроминуча кара...» повідомляє: «Як свідчить послужний список прапорщика 2-го Туркестанського стрілецького полку Євгена Маланюка, віднайдений у Російському військово-історичному архіві,він відзначився в боях з 15 до 21 листопада (1916 р. – І.Н.) поблизу села Пустомити. У грудні полк розквартирувався в Рівному, хоч частини продовжували запеклі бої на фронті. А в лютому послужний список Є.Маланюка поповнився новим записом про його участь у позиційних боях на лінії села Раймістечко і колонії Мокресове з 13.12.1916 до 02.02.1917 року. Військова звитяга двадцятилітнього офіцера була відзначена підвищенням у чині: прапорщик Маланюк «височайшим указом від 26 січня 1917 року» був підвищений у підпоручники. Утім, на коротко позиційні бої затихали, і молодий офіцер знаходив час для знайомства з містом Рівним».
Під час одного з таких знайомств із прифронтовим містом поетова юна муза (тоді ще російськомовна) мрійливо нашептала Маланюкові ось такі рядки:
...По асфальту шаги возбужденно гулки
И что-то пророчит их призрачный стук.
Скоро, скоро весна войдет в переулки,
И будет радость средь сладких мук.
Під ними читаємо напис: « 1916.Ровно».
Як не схожий їхній ліричний настрій із настроєм рядків знаного американського журналіста, автора колись вельми відомої книги «Десять днів, які потрясли світ» Джона Ріда – той роком раніше теж прогулювався рівненськими вулицями і занотував про місто Рівне: «Воно було російським за своєю безладною обширністю, широкими вулицями,наполовину вимощеними бруківкою, з вибоїнами на тротуарах, перекособоченими дерев’яними будинками, оздобленими різною яскравозеленою обшивкою, і натовпами дрібного чиновництва в мундирах... Вулиця – захаращена смердючими покидьками серед брудних калюж, які розбризкувалися при кожному проїзді візків.Навкруги дзижчали хмари вгодованих мух.По обидва боки тіснилось багато маленьких магазинчиків, а вивіски на них,що впадали в очі, розмальовані зображеннями речей, які продаються, утворювали вниз і вверх по вулиці якийсь божевільний ряд. Засмальцьовані господарі стояли біля закіптюжених дверей, і кожен з них кричав нам,щоб ми купували в нього, а не в його конкурента-шахрая з протилежного боку дороги...»
Мине час і Маланюкова муза рубано продиктує поетові стосовно Рівного рядки зовсім іншої тональності:
Місто непривітне між волинських піль
Гомонить про вбогу радість та постійний біль.
Це коли сотник Євген Маланюк, ад’ютант командувача Армії Української Народної Республіки Василя Тютюнника, у грудні 1919 року хоронитиме свого командира на Дубенському цвинтарі в Рівному. Коли ще через десять років опісля він згадуватиме в статті «Пам’яті Василя Тютюнника»:
«...Одягли в той самий френч (темно-зелений), єдиний (у Командувача Армії), який всі пам’ятають, в якім був за Центральної Ради, за Гетьмана, за Директорії, за Головного Отамана. На труні – крива шабля в сріблі – єдиний люксус (це був мій ад’ютантський подарунок, з тією шаблею я перебув І світову війну) в Отамана – і славнозвісна сіра смушкова шапка...
Чота Польського Війська. Лафету не можна було в Рівнім дістати, отже – звичайна чорна карета, - не для генерала.
Вогка сальва в морознім повітрі.
Потім – простий дубовий хрест...
Кажуть,що на могилу Отамана ходять учні Рівненської гімназії.Гімназисти щороку садять квіти.Що ж? Може, це – символ.Схоже, нове покоління серцем чує в нім Свого...»
Але повернімося ще до 1916-го року. Одного разу наприкінці грудня прапорщик Євген Маланюк, начистивши до блиску чоботи та причепурившись,зайшов до рівненської фотомайстерні Ш.Гальперіна (що була на розі нинішніх вулиць Соборної та Симона Петлюри). І фотограф зафіксував на світлині образ молодого офіцера-поета. Світлина донесла цей образ до нас, сьогоднішніх. Та ще й при тій же «кривій шаблі в сріблі», яку він згодом подарував своєму командирові отаманові Василеві Тютюннику.
Саме цей фотознімок вміщують зараз практично всі видання, в яких йдеться про Є.Маланюка.А щодо згадуваної шаблі, то є твердження,що її «поклали в могилу Тютюнника, похованого в Рівному» (Ігор Хворостяний.Євген Маланюк.//Дніпро. – Ч.3. – 2009. – С.168).
До речі, у тридцятих роках минулого століття за могилою Василя Тютюнника доглядали і опоряджували її учні Рівненської української приватної гімназії. Окупанти-поляки хоч і криво дивилися на це, але не забороняли. Це вже пізніший окупант – московський – каратиме в’язницею за такі вчинки.
Кажуть, світ тісний. І це дійсно так.Бо десь у ті ж дні відвідин Рівного колишнім старшиною армії УНР Євгеном Маланюком до могили Василя Тютюнника навідувався й рівнянин Микола Негребецький – теж колишній сотник армії УНР.Той самий,чий сімнадцятирічний брат Андрій, будучи учнем Рівненського реального училища, пішов у Зимовий похід під проводом генерал-хорунжого Юрка Тютюнника.Андрія Негребецького більшовики розстрілювали під Базаром в числі 359 полонених,але він уночі опритомнів, виповз із-під закривавлених тіл своїх побратимів і врятувався.На жаль,Миколі Негребецькому врятуватися від більшовицьких пазурів не пощастило – окупанти згодом доконали його у своїх гулагах.
Свою широко знану «Баладу про Василя Тютюнника» - твір у трьох частинах з епілогом – Євген Маланюк написав у 1930 році. А в липні 1936-го на рівненському цвинтарі – поезію «Над могилою Василя Тютюнника», яка згодом стала своєрідним епіграфом до «Балади». Саме в такому варіанті твір було передруковано Уласом Самчуком у часописі «Волинь» 16 листопада 1941 року поруч зі статтею Олени Теліги «Прапори духа».
До творення художнього образу свого командира Євген Маланюк повертався і в наступні роки. Зокрема, поему «П’ята симфонія» (Філадельфія.1954 р.) він присвятив «Пам’яті Василя Тютюнника, Воїна і громадянина». Цей образ постійно поставав перед внутрішнім зором поета видивом у місячному ореолі:
Був він у знайомім френчі
Тьмяно-зеленім (як лежав в труні),
В ботфортах польових, в рейтузах синіх,
Так добре знаний, простий і ясний.
Для нас, волиняків, приємно,що в ряді творів Євгена Маланюка – за визначенням Миколи Ільницького, «найяскравішого представника емігрантської поезії, одного з найталановитіших українських поетів двадцятого століття» – зримо пульсують картини нашого рідного краю, який давав поетові натхнення, вселяв віру в день прийдешній.Уже самі назви волинських міст асоціюються в Маланюка з могуттю та славою України минулого:
І стоять вартові, що кремезні імена
Їхні – Дубно, Крем’янець, Остріг.
А скільки високої поваги до краю і замилування ним у поезіях, присвячених друзям-волинякам – Олексі Стефановичу, Уласові Самчуку,Оксані Лятуринській! А які щирі почуття бринять у рядках:
Ось від Крем’янця від Дубна
Зростає незвичайний гук:
То – Карашевич гласом трубним,
То голосом землі – Самчук.
Аж пуща зашумить волинська,
Й на оксамит та златоглав
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав...
Сам же Євген Маланюк глаголив голосом своєї доби. Його поетичний голос трубний і досі.
Зважаючи на загальне спрямування нашої книжкової серії «Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука в Рівному», основу цього видання поруч із найвідомішими творами Євгена Маланюка складають насамперед ті його поезії, які своїм змістом, духом, настроєм чи історією власної з’яви дотичні до Волині, до подій у нашому краї, до земляків-волиняків.
Книга Євгена Маланюка «Блакитний день волинської землі» з’явилася у видавництві «Азалія» Рівненської організації Національної Спілки письменників України завдяки матеріальній допомозі українця-патріота з Києва Веніаміна Олексійовича Довбні.
Інна НАГОРНА,
завідувач Літературного музею
Уласа Самчука в Рівному.
вологість:
тиск:
вітер:
вологість:
тиск:
вітер:
вологість:
тиск:
вітер:
вологість:
тиск:
вітер:
Березень 2024
Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
---|---|---|---|---|---|---|
1 | 2 | 3 | ||||
4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |
11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 |
18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |
25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
Коментарі (0)