"Чорні археологи" всліпу використали Інститут археології НАНУ

Інститут археології НАН України нарешті окреслив своє ставлення до проекту закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії нелегальним розкопкам та обмеження цивільного обігу археологічних предметів». На сайті Спілки археологів України розміщено текст «Експертного висновку ІА НАНУ», під яким поставлено ім’я директора цього інституту - академіка П.П. Толочка. Це настільки дивний і непрофесійний текст, що викликає щире здивування, як він взагалі міг з'явитися.

Склав цей документ кандидат юридичних наук О.О. Малишев, людина, хоч і невідома у пам’яткоохоронній галузі, але обізнана щодо законодавства, особливо, спрямованого проти нелегального археологічного ринку. Адже темою його дисертації було «Міські сирітські суди в Україні: історико-правове дослідження».

Поява цього документу стала несподіваною для більшості співробітників ІА. Від того моменту, як проект закону з’явився на сайті ВР, археологічна спільнота жваво його обговорювала у соціальних мережах. Діапазон думок від початку був надзвичайно широким.

Згодом стало зрозуміло, що значна кількість учасників обговорення усвідомлює катастрофічну ситуацію відносно археологічної спадщини, але глибоко не знає законодавства або не завжди розуміє його принципів, а через це – спрямованості проекту. Для когось одкровенням стало, що сьогодні закон фактично дозволяє існування приватних археологічних колекцій, хтось не знав про існування у законодавстві значних «дірок», інші – не зовсім зорієнтувалися у завданні цього регуляторного акту.

Поступово більшість тих, хто прагнув розібратися, дійшли двох висновків. По-перше, було запропоновано організувати загальну зустріч усіх зацікавлених сторін з розробниками проекту. Така зустріч планувалася із залученням широкого кола археологів, включаючи представників музеїв, вузів, регіональних пам’яткоохоронних структур. Для зустрічі було запропоновано обрати конференц-зал УТОПІК у Києво-Печерському заповіднику, як нейтральну та зручну площадку.

По-друге, співробітники ІА висловили бажання після проведення такої зустрічі обговорити проект на засіданнях відділів інституту і, як підсумок – сформулювати своє ставлення на засіданні Вченої ради.

Таким чином, за кілька тижнів Інститут археології зміг би консолідовано виступити на круглому столі, куди профільний комітет ВР планував запросити всі зацікавлені сторони – навіть, прихильників ідеї «вільного археологічного ринку»...

Але неочікувано саме тоді, коли намітилося зближення думок усіх сторін, з’явився цей «Висновок». Таким чином, усі прагнення окремих археологів публічно обговорити проект відкинуто – він в Інституті не розглядався. А тому потреба зовнішнього обговорення проекту з представниками цієї наукової установи теж відпала. Достатньо врахувати точку зору ІА, викладену у висновку, правда, зважуючи на вагомість аргументів.

Позиція ІА сформульована ще на початку – інститут вважає, що проект «є вкрай недосконалим, не враховує традицій і сучасного стану вітчизняного пам’яткоохоронного законодавства, стаючи, через відповідну неузгодженість, чужорідним тілом для відповідної галузі».

Ці «традиції і сучасний стан» відносно нелегального обігу археологічних предметів потребують деяких уточнень.

Появою таких традицій треба вважати 2004 рік, коли академіком П.П. Толочком – тоді депутатом ВР – був запропонований закон «Про охорону археологічної спадщини». В первинному вигляді він містив статтю 24, на яку згодом було накладено президентське вето. Оскільки це була перша спроба започаткування «традицій» варто її згадати:

«Безліцензійні купівля-продаж або передача археологічних предметів є незаконними.

Ліцензія на право купівлі-продажу або передачі археологічних предметів видається і реєструється у встановленому законом порядку.

Держава має переважне право на придбання археологічних предметів, які пропонуються на реалізацію на законних підставах»

Поява цієї статті в законі, як і поява на неї вето цілком зрозумілі. З боку автора закону це було відчайдушне прагнення ввести державне регулювання тіньового ринку. Але й підстави для застосування вето теж зрозумілі – у такому вигляді це був великий ризик узаконення нелегального вилучення знахідок та їх вільного продажу.

Але після вето в законі залишилася одна норма, яка була безпосередньо пов’язана з вилученою статтею. Йдеться про перший абзац ст. 8, де сказано: «Археологічні пам'ятки і предмети підлягають державному обліку незалежно від підпорядкування і форми власності». Оскільки археологічні пам’ятки за законом перебувають виключно у державній власності, то фраза «незалежно від … форми власності» стосується безпосередньо археологічних предметів, тобто формалізують існування приватних археологічних колекцій.

Ось і практично все, що стосується «сучасного стану вітчизняного пам’яткоохоронного законодавства». Але до «традицій» можна зарахувати три спроби внормувати питання нелегальних розкопок та цивільного обігу знахідок, усі, нажаль, невдалі. Вони благополучно провалювалися «колекційним лобі» у ВР, починаючи з того ж 2004 р.

Показово, що від думки впорядкування археологічного ринку керівництво ІА завжди ніколи не відмовлялося. Так, 2008 року, у доповіді «Стан та перспективи охорони і дослідження археологічної спадщини в Україні», заступник директора ІА проф. Д.Н. Козак пропонував створити комісію для напрацювання «пропозицій для юридичної легалізації приватного колекціонування археологічних старожитностей».

Тому несподіване та вкрай різке заперечення Інститутом археології проекту, спрямованого на обмеження цивільного обігу археологічних предметів, потребує більш ніж уважного аналізу. Тим більше, що майже усі претензії стосуються суто юридичної площини, а вона перебуває поза межами компетентності цієї поважної наукової установи.

Перша претензія ІА, з якої починається «Висновок», стосується терміну «недержавна форма власності»: «Однією з новацій законопроекту є визначення у ньому по суті нового правового інституту: археологічних предметів недержавної форми власності. Застосування терміна невідомого українському законодавству терміна «недержавна форма власності» (!!!)…»

Фактично вже цього достатньо, що відкинути весь подальший текст як непрофесійний та поверховий. Бо, наприклад, стаття 10 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» має назву «Державна і недержавна власність у сфері інформаційної діяльності». Є також поняття «недержавна частина музейного фонду», що мітиться у Законі України «Про музеї та музейну справу» та цілком стосується власності на музейні предмети.

Здається, що тут директор інституту повністю поклався на кандидата юридичних наук, не врахувавши, зокрема, свій власний досвід законотворчої діяльності. Зрозуміло, це не дуже переконливе виправдання, бо йдеться про репутацію всього знаного академічного інституту.

Друга претензія ґрунтується на повному нерозумінні загальної спрямованості проекту: «Застосування … терміна «недержавна форма власності» можна було б виправдати лише тим, що цей термін ніби об’єднує приватну й комунальну власність. Разом з тим у самому законопроекті зазначається, що власниками археологічних предметів можуть бути тільки фізичні особи, а отже йдеться тут лише про приватну власність».

Оскільки ІА не має великого досвіду розробки проектів регуляторних актів, то спрямованість проекту (обмеження цивільного обігу археологічних предметів) його експерти не зрозуміли. Визначення форми власності до проведення передбаченої проектом реєстрації є неможливим, а ще й небажаним, бо створить підстави для уникнення такої реєстрації.

Подив викликає бачення авторами «Висновку» предмета регулювання: «авторами законопроекту напевно робиться висновок, що законом не врегульовано питання права власності на предмети, одержані в результаті незаконних розкопок. Але такий висновок є абсурдним, адже закон не може регулювати злочинну діяльність».

Але проектом взагалі не передбачено регулювання права власності на предмети, одержані в результаті «незаконних розкопок». Це питання вже давно відрегульовано законодавством, зокрема, міжнародними зобов’язаннями України, Кримінальним Кодексом та Кодексом про адміністративні правопорушення. Норма проекту стосуються лише археологічних предметів, походження яких не може бути з’ясовано, або законність походження яких не може бути доведено.

Дивує, що в Інституті археології нічого не знають про норми законодавства відносно скарбів та про практику застосування цих норм. Посилання на те, що «держава набуває право власності на будь-який скарб, що має культурну цінність» не витримує ніякої критики, бо зазначена стаття Цивільного Кодексу взагалі не передбачає, що особа, яка знайшла скарб, має когось про це повідомляти, зокрема державні органи.

Окрім цього, законодавство не містить жодної норми щодо процедури визначення такої культурної цінності. Оскільки, за вказаною статтею ЦК, власником скарбу є особа, яка його винайшла, ця неузгодженість сьогодні дає цілком законні підстави трактувати право визначення культурної цінності скарбу на користь того, хто його знайшов.

Ще одна претензія стосується більш зрозумілого археологам питання – визначення археологічного предмету: «стаття 38 п. 1 пропонованого законопроекту має назву «археологічні предмети недержавної форми власності», проте у цій суто спеціальній статті дається визначення археологічних предметів загалом, що є очевидним недоліком техніки законопроекту».

Це абсолютно невірно, бо визначення археологічних предметів спеціально не включено у статтю, яка стосується загальної термінології всього закону, а лише до окремого розділу, котрий регулює тільки правові відносини стосовно археологічних предметів недержавної форми власності.

З цим пов’язане і нерозуміння рецензентом визначення віку археологічних предметів: «неприйнятним є положення стосовно того, що предмети, вік яких менше 300 років, не вважаються археологічними предметами. Це положення невиправдано звужує предмет археології».

Взагалі дивує, що в Інституті археології не знайшлося спеціаліста, який би пояснив рецензенту різницю між «археологічним предметом» та «предметом археології». Предметом археології є вивчення минулого людства на підставі матеріальних залишків та слідів діяльності людей». Але в нашому випадку йдеться лише про регулювання цивільного обігу окремих матеріальних предметів. Тобто тих предметів, які вже знаходяться «на руках».

Будь яке скорочення запропонованого терміну – наприклад, до з 300 до 100 років, як це пропонували деякі археологи – знівелює закон, оскільки тоді до археологічних предметів, що перебувають «на руках», мають бути безпідставно віднесені звичайні побутові предмети (Зінгери, Ундервуди, попільнички, праски, скрині, тощо). А якщо взагалі відмовитися від застосування визначення віку, то «археологічний предмет» вимагатиме доказового зв’язку з пам’яткою, конкретним об’єктом або культурним шаром, тобто також нівелюватиме спрямованість закону та дозволить його обійти.

Вражає, що поза розуміння рецензента залишилися дуже прості саме з точки зору археології речі. Зокрема, у «Висновку» пишуть: «необґрунтованим убачається також те, що предмети живопису, друкарства та рукописи теж не можуть вважатися археологічними предметами».

Рецензент тут котре забуває, що проектом регулюються відносини стосовно предметів, що перебувають у цивільному обігу. Наведені приклади до цього жодного відношення не мають. Так, фреска з Десятинної церкви або ікона з поховання в Батурині є рухомими предметами, пов’язаними з пам’ятками археології та конкретними археологічними об’єктами. На такі предмети законом вже чітко встановлено виключну державну власність.

Значні вади «Висновку» викликанні незнанням азів пам’яткоохоронного законодавства. Зокрема це стосується органів охорони культурної спадщини, які мають проводити експертизу: «у проекті не конкретизується, які з цих органів уповноважуються на проведення державної археологічної експертизи».

Процедура призначення та проведення державної експертизи давно внормована Законом України «Про наукову та науково-технічну експертизу», зокрема стосовно залучення експертів та експертних установ. А повноваження органів охорони внормовані Законом України «Про охорону культурної спадщини» та Законом України «Про охорону археологічної спадщини».

У цьому контексті показовою є також ставлення до державних музейних установ: «додає неузгодженостей той факт, що в ст. 42 проекту згадуються «музейні заклади, що мають право проведення державної археологічної експертизи». Як відомо, музейні заклади не є органами охорони культурної спадщини».

Такі повноваження музейні заклади вже мають на підставі Закону України «Про музеї та музейну справу, Положення «Про музейний фонд України» , та відповідного наказу Мінкультури. Давно існує затверджений перелік музеїв, яким надано право проводити державну експертизу стосовно археологічних предметів, зокрема вилучених митниками або слідчими органами.

Цікавим є незрозумілість суті археологічної експертизи. «Постає питання співвідношення запропонованої до запровадження державної археологічної експертизи та наукової археологічної експертизи».

Не хочеться думати, що це зауваження викликано побоюванням втрати контролю за сумнозвісною діяльністю певних структур стосовно погоджень земельних ділянок. Як би там не було, йдеться про різні види археологічних експертиз (рухомих предметів в одному випадку, та проектів відводів земельних ділянок – у іншому). Це норми різних законів, у статтях йдеться про різний предмет регулювання, тому одне не суперечить іншому.

Ймовірно, звичайною неуважністю викликані сумніви щодо можливості здійснення завдань археологічної експертизи: «майже ніколи неможливо стовідсотково довести приналежність до пам’ятки вже викопаного предмета».

Такий висновок абсолютно суперечить певним базовим науковим принципам, оскільки значна частина знахідок, якими сьогодні оперує археологічна наука, була зроблена випадково. Рецензенти не спромоглися зрозуміти, що завданням археологічної експертизи тут є визначення предмета, як «предмета археологічного» та з’ясування обставин, за яких його було знайдено (в тому числі, з’ясування чи не здійснювався спрямований незаконний археологічний пошук). Проектом також передбачені наслідки, у випадку коли експертиза не може з’ясувати усіх цих обставин.

Але найбільш цікавим є претензія щодо презумпції невинуватості. «Вимога доведення «законності та правомірності дій, що призвели до знахідки» якось погано узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості».

Це дослівний (!) повтор з обговорення цього проекту на найбільшому сайті прихильників незаконного археологічного пошуку. Цю фразу останні дні неодноразово цитують супротивники закону, пов’язані з нелегальним продажем археологічних знахідок.

Утім, принцип «не винуватий, поки не доведено зворотне» не має ніякого відношення до запропонованого проекту. Таке «вільне» трактування презумпції невинуватості можна закинути відносно будь якої норми законодавства про охорону культурної спадщини, зокрема щодо проведення нелегальних розкопок, використання приладдя для металопошуку тощо. Але це ж не зупиняє представників ІА час від часу виступати с заявами щодо протидії «чорній археології»!

Саме з цього моменту для «Висновку» стає характерним якийсь істеричний тон, бо подальша «аргументація» виглядає слабкою, хаотичною та несерйозно. Зокрема це стосується посилання на вже існуючу норму щодо випадкових археологічних знахідок: «виконавець [будь-яких земляних] робіт зобов'язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини, на території якого проводяться земляні роботи».

Згадана норма зачіпає виключно роботи на території пам’ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони та в історичних ареалах населених місць, а також проведення археологічних розкопок. Але навіть на цих територіях і вона не має відношення таких видів робіт як оранка або копання, пов’язане з сільськогосподарською діяльністю. Не кажучи вже про роботи поза межами пам’яток, охоронюваних археологічних територій тощо.

Незрозуміла претензія щодо т.зв. «амністії» приватних археологічних колекцій: «археологічні предмети, заявлені на реєстрацію протягом одного року з дня набрання чинності законом звільняються від державної археологічної експертизи».

Але ж ці предмети ніяк не звільняються від державної реєстрації та подальшого оподаткування, тому іронія щодо терміну «амністія» тут безпідставна.

Фантазійними виглядають уяви авторів «Висновку» стосовно обов’язковості створення музейних закладів для зберігання недержавної частини музейного фонду: «слід розуміти, що відповідні предмети будуть зберігатися в музеях, хоч і в приватних. Разом з тим обов’язку створювати музеї для власників археологічних предметів проектом не передбачено».

Щоб з’ясувати, як це питання внормоване законодавством, достатньо було відкрити Закон «Про музеї та музейну справу». Вимоги щодо обов’язкового створення музейного закладу для зберігання недержавної частини Музейного фонду не існує.

Правда, схожа норма стосується саме державної частини МФ. Тобто, Інститут археології може зберігати археологічні предмети та колекції лише за умови, якщо він буде визнаний державною музейною установою. Це мали би знати, якщо не вчені-археологи, то хоча б професійні юристи, які з ними вони співпрацюють.

Зовсім неймовірним є заперечення необхідності встановлення державної власності на археологічний скарб: «абсолютно несистемними є зміни до ст. 343 Цивільного кодексу України, якими вводиться суто надлишкове поняття «археологічного скарбу», співвідношення якого з уже відомим кодексу поняттям «скарб, який має культурну цінність» жодним чином не визначається».

Невже в ІА невідомо, що «культурна цінність» є суто мистецтвознавчим поняттям, значно вужчим за «археологічну цінність»? Значна частина археологічних скарбів – наприклад, скарби сировини – ніякої цінності з точки зору мистецтвознавства не становлять!

Невідомо, що завадило авторам «Висновку» дочитати весь невеликий за обсягом проект. Чомусь вони «зламалися» на ліцензуванні: «ліцензуванню підлягає лише діяльність з пошуку решток людського існування або діяльності, вік яких становить не менше 100 років. Але вік об’єктів, захованих у землі, та внутрішні мотиви пошуковця з металодетектором завжди складно визначити, а, тим паче, юридично підтвердити».

А якби проект дочитали, то побачили, що пропонується не один, а чотири види цього ліцензування. А вік визначений лише для проведення археологічних досліджень (п. 47 ст. 9) та господарської діяльності, провадження якої пов’язане з використанням обмежених ресурсів (ст. 12).

Наприкінці «Висновку» рецензенти розписалися у неспроможності розібратися зі змінами до Кримінального Кодексу: «У статті, таким чином поєднуватимуться диспозиції кількох зовсім різних діянь, які доцільно визначити в окремих статтях… В обох частинах по суті йдеться про одне й те саме, проте в першому випадку діяння карається незначним штрафом, а в другому – позбавленням волі на строк до п’яти років».

Перша норма, на яку посилається ІА, стосується проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об'єкті археологічної спадщини. Йдеться про роботи без передбаченого законом дозволу, тому встановлено «незначний штраф». Ця норма вже давно в Кодексі існує, а її формулювання в свій час було внесено Мінкультури та узгоджено з Інститутом археології.

А ось друга норма стосується саме діянь проти яких спрямовано законопроект – нелегальних розкопок. І ніякого «одне й те саме» проект не передбачає.

Отже, перейдемо до підсумків. На переший погляд «Експертний висновок» ІА НАНУ виконано тенденційно та не фахово. Це дуже дивно, зокрема й тому, що ІА завжди нервово та болісне реагує на будь які законодавчі ініціативи, пов’язані з археологічною спадщиною.

Постає питання – чому саме тоді, коли більшість археологів почала усвідомлювати необхідність широкого обговорення та діалогу з’явився хтось, хто спромігся зірвати цей процес?

Ключ до відповіді на це питання міститься у посиланні на принцип презумпції невинуватості. На нього постійно посилаються і прибічники вільного пошуку, і дилери, і колекціонери. Нещодавно низку інтерв’ю проти проекту дав дехто Юрій Покрасс, відомий як колекціонер та антиквар. Сьогодні ця людина очолює сили, спрямовані проти проекту. Він теж постійно апелює до посилань на Конституцію та права громадян. І характерно, що називає себе ця людина віце-президентом асоціації «Реліквія» Національної академії наук України!

Складається враження, що Інститут археології було використано «всліпу» так само, як і пошуковий рух. Нагадую – нещодавно с заявою проти проекту висловилася Всеукраїнське громадське об’єднання «Союз Народна пам’ять». Згодом стало зрозуміло, що це був технічний прийом, застосований «чорними археологами».

Шкода, що цього разу зроблено спробу заплямувати всю Національну академію наук. Важко собі уявити, як у подальшому Інститут археології зможе щось висловлювати проти «чорних археологів», якщо дозволить так нешляхетно себе використати. Супротивники цього закону організовано атакують проект з метою повністю знищити будь-які намагання обмежити їхню злочинну діяльність.

Предмет рятування археологічної спадщини надто важливий і складний, тому всім здоровим силам слід об’єднувати, а не розпорошувати свої зусилля. Навіть саме обговорення цієї проблеми у ВР - це значний поступ, треба тільки його зробити успішним та на високому рівні.

Тому доцільне було б обговорити всі питання не через Інтернет, а за спільним круглим столом, розглядаючи та з’ясовуючи кожний незрозумілий пункт. Сьогодні час ще є!

Максим Левада