З ТАКИМИ ДРУЗЯМИ…

Спроба знайти ворогів – дуже вдалий засіб виправдати власну бездіяльність та некомпетентність. Це цілковито стосується скандалу навколо продажу в Москві кількох давньоруських монет, який не вщухає вже тиждень, завдячуючи зусиллям пана Віктора Тригуба– власника сайту «Музеї України».

Історія ця неприємна, навіть скандальна, втім вона неочікувано висвітила кілька проблем, які варто обговорити.

По-перше, пан Тригуб, раніш позиціонував себе як представник музейної спільноти, але зараз виступив з підозрами щодо порядності музейних працівників та археологів, тобто озвучив традиційне виправдання грабіжників археологічних пам’яток та прихильників незаконного обігу археологічних знахідок. За їхніми твердженнями усі музейники та археологи – п’яниці та крадії, і лише вони – робінгуди детекторного пошуку – рятують українську культурну спадщину. Правда, від кого і для кого ніколи не уточнюється. Можливо від українських вчених та музейників, яких логічно в цьому контексті назвати рукою Кремля? Й, звичайно, задля розвитку вітчизняної економіки через стимулювання незаконного, але знов-таки вітчизняного, ринку.

По-друге, профільний комітет ВР через цей скандал виглядає як славетна унтер-офіцерська вдова, бо гнівні заяви та звинувачення вочевидь не мають переконливих підстав. Тобто щире бажання нового керівництва комітету навести лад у системі охорони культурної спадщини потребує більш професійного супроводу.

По-третє, московський «Східноєвропейській антикварний дім», який вперше (!) проводить аукціон, завдячуючи наполегливості пана Тригуба, отримав шалену рекламу в обсягах, які навіть уявити собі неможливо. Така певна вибірковість з боку людини, що начебто піклується збереженням унікальних пам’яток, виглядає дивно. Чому пан Тригуб промовчав, коли нещодавно, а точніше – на початку грудня, в Києві, в Музеї історії Києва (!) так само виставлялися давньоруські лоти! І робилося це не таємно, ЗМІ широко висвітлювали цю подію, оскільки вона подавалася начебто як благодійницька.

Й, нарешті, четверте. Наслідком звернень комітету ВР безумовно буде низка перевірок кількох музеїв та Інституту археології з боку слідчих органів. Вона вкотре ні до чого не призведе, і не тільки через дурість сенсації пана Тригуба. Ті, хто проводить такі перевірки, часто і справедливо не зовсім розуміють, що саме від них вимагається. Але потім це вкотре буде подано як важлива складова боротьби з чорною археологією.

Наостанок не можу не висловити захоплення щодо гарного рекламного ходу московських аукціонерів. Заява про те, що у разі звернення уряду України, вони подарують ці лоти українським музеям, варта самих теплих слів. Після цього український уряд має розглянути таку пропозицію  та прийняти відповідне рішення. А це знов стане чудовою новиною для ЗМІ. Потім аукціонний дім з великою помпезністю та розголосом його задовольнить – і знов безкоштовна реклама! Тільки хто у нас згадав, що російське законодавство жорстко обмежує вивезення культурних цінностей? Нагадую, законом РФ «Про вивезення та ввезення культурних цінностей» передбачено (ст. 9), що вивезенню за межі Росії взагалі не підлягають «культурные ценности, созданные более 100 лет назад». Так, схоже, і пропишуться вони у Москві…

Скільки за останні роки не докладає результатів певна частина суспільства щоб змінити жахливу ситуацію навколо нелегального археологічного обігу – результат один. Варто замислитися – чому? Напевно і через те, що з такими друзями і ворогів не треба.

P.S. Уже коли мій текст поставили на сайт, згадав ще один цікавий сюжет!

Пан Тригуб, який після того, як скандал набрав обертів, перестав називати себе музейним спеціалістом та перетворився на «звичайного журналіста». Так ось, цей «звичайний журналіст» пафосно вимагає провести ревізію музейних фондів.

«Чому цього не зробить наш доблесний Мінкульт і Національний музей історії, де повинно бути 37 подібних монет?» – збурюється він. І далі: «На сайті Історичного музею фото музейної копії, чи оригіналу? В якому стані монети?». Потім, нарешті, зізнається, що «ми» (?) вимагаємо «банальної перевірки фондів».

Якби «звичайний журналіст» дійсно цікавився музейним життям та вмів проводити журналістські розслідування, він без будь-якого скандального розголосу дізнався, що такі перевірки в більшості музеїв України як раз нещодавно проводилися. А стосовно Національного музею історії України пан Тригуб мав би знати – там така кількість експонатів, що перевірки фондів, через тривалість цього процесу, є фактично безперервними. Тобто закінчення чергової перевірки майже співпадає з початком нової. Причому інформація про це не належить до державної таємниці і може бути отримана будь-ким, а не тільки журналістом.

Цю історію можна було би зарахувати до комічних казусів, а на позу пана Тригуба дивитися очима Саши Чорного: «И тогой с плеч спадает макинтош», якби не малюсіньке «але»!

Основний пафос щодо можливої підміни та крадіжки монет спрямований проти Національного музею. І саме це висвітлює ситуацію зовсім по-іншому.

У березні минулого року з’явилося інтерв’ю заступника генерального директора того ж самого Національного музею Івана Явтушенка відносно ситуації навколо нелегального пошуку та продажу археологічних раритетів. Там пан Явтушенко прямо заявив, що «легальні археологи так само торгують знахідками: хтось встиг заховати те, що викопав, а потім виніс на ринок».

Таке відверто огульне звинувачення викликало обурення та гнів археологічної спільноти. З’явилося звернення Інституту археології до Міністра культури з вимогою вибачень та спростувань. Правда жодної реакції ані від міністерства, ані від музею досі не було.

Сьогодні ситуація повністю віддзеркалилася, у ролі звинуваченого опинився сам музей.

Варто придивитися до персоналій, бо ситуація Ятушенко vс Тригуб не така проста!

У пана Явтушенка вже давно підмочена репутація, саме через зв’язок з колекціонерами археологічних предметів. Він безпосередньо пов’язаний з відомою приватною колекцією «Платар», яку неодноразово розхвалював, пропагував, допомагав влаштовувати виставки, навіть за кордоном. Він здійснив видання альбому цієї колекції, де, до речі, дозволив собі нахабний плагіат, мабуть через те, що в археології абсолютно нічого не тямить. Більш того, за його словами, саме він забезпечив її державну реєстрацію. Останнє – повна брехня, бо процедури такої реєстрації в Україні не існує взагалі, а Національний музей повноважень щодо будь-якої реєстрації не мав і не має. Не кажучи про те, що жоден археолог з музею про цю реєстрацію навіть і не чув.

Отже, виступи пана Явтушенка на користь прибічників нелегального археологічного обігу цілком зрозумілі через його особисту зацікавленість.

А що ж його нинішній візаві? Як з’ясував Олексій Копитько, пан Тригуб пов’язаний з іншою ланкою цих «прибічників», але не з колекціонерами, а безпосередньо з тими, кого часто називають «чорними археологами» або детектористами, тобто прихильниками металопошуку. Він знімає про них хвальні сюжети та розповсюджує їх через соціальні мережі. Що, погодьмося, дивно для людини яка дбає про розвиток музеїв, але цілком зрозуміло, якщо припустити в неї наявність певної зацікавленості.

У такому світлі звинувачення та пафос пана Тригуба стає більш прозорим. Тобто ми спостерігаємо певні прояви внутрішньовидової боротьби, отже йдеться зовсім не про музеї та збереження пам’яток, а суто про конкуренцію у середовищі, де не обирають ані слів, ані засобів. І це ще раз підтверджує мою тезу відносно друзів.