«Добре діло – правду говорити сміло»…

Вже промайнув тиждень відколи 10 січня 2013 р. відбулася непересічна подія в житті київської громади. Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності в порядку контролю за виконанням Закону України «Про охорону культурної спадщини» провів відкриті громадські слухання у комітеті на тему: «Про збереження Гостинного двору, Національного заповідника “Софія Київська”, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, державного заповідника “Стародавній Київ” та інших об’єктів культурної спадщини».

Слід підкреслити, на слухання, окрім офіційно запрошених народних депутатів України, представників центральних і міських органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, фахівців і експертів пам’яткоохоронної галузі, архітекторів, керівників та екс-керівників Національного заповідника “Софія Київська” і Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та інших, чи не вперше, було допущено усіх охочих від київської громади активістів, без жодних обмежень.

За статистикою, яку оприлюднив голова Комітету і головуючий на засіданні В.Кириленко, у залі, на його початок, знаходилось 124 учасники, три чверті з яких – представники громадськості. Отже, новий склад Комітету нової ВР намагався продемонструвати справді демократичні підходи до своєї діяльності і бажання створити атмосферу відкритості та відповідальності. В.Кириленко підкреслив також, що ввірений йому Комітет ВР один з перших приступив до активної роботи, коли деякі інші - ще тільки формуються. Та найважливіше – В.Кириленко чітко, чесно і відкрито сформулював позицію очолюваного ним Комітету ВР, продемонстрував глибоку стурбованість катастрофічним і, навіть, загрозливим, станом у сфері збереження та використання багатьох історико-культурних і архітектурних пам’яток Києва, висловив занепокоєння як постійним порушенням Закону України «Про охорону культурної спадщини», так і зневажливим ставленням до Громадських рад, нехтуванням позицією громадських активістів пересічних киян.

Однак, попри запевнення і намагання головуючого дати можливість усім сторонам висловитись, предметно обговорити наболілі проблеми у сфері охорони культурної та історичної спадщини загалом і в Києві, зокрема, а тим паче дійти слушних висновків і знайти шляхи виходу з кризи, на засіданні так і не вдалося. Можливо, так сталося через велику кількість, порушених одночасно питань, хоч із зали надходили пропозиції долучити до розгляду, як особливо нагальні, ще питання збереження Андріївської церкви, Андріївського узвозу та схилів Дніпра.

Загалом слухання проходили радше у стилі диспуту, або гострої полеміки, аніж у формі конструктивної дискусії і діалогу. Сторони ще не готові почути один одного і сприймали лише власні аргументи. Отже, очікувати швидкого досягнення мети зазначених слухань: захистити об’єкти культурної спадщини (Гостинний двір, охоронні зони Софії Київської, Києво-Печерської Лаври, фундаменти Десятинної церкви та ін.) від подальшого руйнування, поки не доводиться.

Депутати від Комітету ВР занадто вже полум'яно висловлювали свою стурбованість жахливим станом у сфері охорони культурної спадщини, з обуренням таврували нелегітимні дії приватизаторів, так неначе лише вчора приїхали до Києва з далекого закордонного відрядження, де навіть Інтернету не було і, раптом, побачили нові проблеми і нові виклики, пов’язані з можливістю порушників закону нажитися на культурній спадщині.

Депутат О.Бригинець, що йому головуючий першому передав слово, між іншим, закликав чиновників всіх рівнів відмовитись від подвійної моралі і, коли вже є бажання і можливість руйнувати пам’ятки (при наявності усіх владних важелів, аж до більшості у Верховній Раді), не руйнувати, хоча б, усе підряд, бо слід пам’ятати і про покарання. Колись буде.

Позицію і вимоги від громадських захисників Гостинного двору повідомили О.Соловйова і В.Осьмак чітко, стисло, виважено, але, на тлі пафосного тону депутатів, доволі стримано: будівлю Гостинного двору слід, як вилучену із списку пам’ятників архітектури, що перебувають під охороною держави на основі неправдивих даних з порушенням процедури і законодавства України, повернути до державної власності через скасування постанови КМУ №1380 від 15.08.2011 р. та визначити функції її подальшого використання як культурного і туристичного об’єкту з огляду на те, що будівля знаходиться в межах архітектурно-історичного заповідника «Стародавній Київ».

Ще більш стриманим і лаконічним був виступ І.Луценка, активіста громадського руху проти знищення історичної забудови й архітектурного обличчя міста «Збережи старий Київ», який звернувся до О.Попова з пропозицією організувати суспільні слухання з питання подальшого використання Гостинного двору, аби врахувати позицію киян. Мабуть, його діяльність і досвід спілкування з різними гілками влади і органами самоврядування не породжували особливого оптимізму, а також розуміння, що у будь-якому випадку результатом засідання будуть «Рішення» лише з рекомендаційними пропозиціями.

Більшість чиновників різних рівнів скромно виправдовувалась. Перший заступник Міністра культури України Ю.Богуцький намагався перекласти провину за появу Подання від Мінкультури на певні непорозуміння, що сталися, на його думку, через відсутність достатнього діалогу між чиновниками та патріотами Києва і через висновки експертизи професіоналів з Науково-методичної ради, яким міністерству довелось довіритися.
Майже «розчулив», але більше насмішив, представників громадськості виступ голови Київської міської державної адміністрації О.Попова. Він так проникливо говорив слова подяки за дискусію, за критику на його адресу, яку так любить і до якої ставиться філософськи. Так старанно доводив, що КМДА не надавала жодних розпоряджень та дозволів на проведення робіт з реконструкції Гостинного двору. Переконував, що об’єкт не належить до комунальної форми власності і не має голова КМДА тут жодної можливості впливати, що упродовж останніх років у місцевої влади взагалі відібрали усі повноваження ухвалювати проведення будь-яких робіт в Києві та передали їх до державних структур і голова КМДА вдіяти нічого не може, навіть протистояти правопорушенням. Але кияни знають, як принципово голова КМДА може (до речі, разом з Київрадою у повному складі) відстоювати інтереси міста перед грізним обличчям Уряду та інших державних установ і відмовлятися ухвалювати законопроекти, ухвалені Верховною Радою. Для прикладу - 20 грудня 2012 р., коли треба було приймати Бюджет міста на 2013 р. і «по-справедливості ділити» між містом і державою, сплачені киянами податки та інше.

Питань до О.Попова у присутніх було багато і різних. Зрозумілих і чітких відповідей було набагато менше. Не змогли присутні дізнатися, навіть у голови КМДА, хто прагне заволодіти територією Гостинного двору, бо він, виявляється, володіє інформацією лише на рівні пліток, як не дізналися, чи було підписане врешті-решт Розпорядження №329 від 29. 02 2012 р. Не зміг отримати докладної відповіді і О. Глухов - єдиний мешканець і стійкий оборонець «садиби Мурашко», що вже більш як півроку після суду не може домогтися від КМДА не лише виконання рішення суду про взяття садиби на баланс міста, але й потрапити на прийом до голови КМДА. Прийом О.Глухову було одразу призначено на 9 годину наступного дня, але чи зможе допомогти йому і усім небайдужим до історії і культури власного міста, столиці європейської суверенної держави, голова виконавчого органу з такими обмеженими повноваженнями?

Довелось В.Кириленку, як головуючому, рятувати О.Попова і передати слово депутату, Представнику Президента у Верховній Раді Ю.Мірошниченку, що очевидно заздалегідь почав готуватися до громадських слухань і пристрасно, гарно натренованим голосом, заходився презентувати свій старий-новий законопроект “Про відродження унікального Символу православ'я - церкви Богородиці (Десятинної) в місті Києві”, знову поданий на розгляд до Верховної Ради 12 грудня 2012 (реєстр. №1074).

Більшу частину своєї полум’яної промови Ю.Мірошниченко виголошував під гучні аплодисменти присутніх і вигуки «ганьба!». Тож за такої реакції представників київської громади, йому важко було залишатися переконаним у об’єднавчій силі намагань відбудувати церкву там, де будувати взагалі заборонено, не лише Законами України і Міжнародними конвенціями, а й здоровим глуздом. Та й Предстоятель Російської православної церкви (РПЦ) Патріарх Кирило у Москві виступає проти відбудови Десятинної церкви. Щось спонукає припустити, що і Ю.Мірошниченко сам не є дуже упевненим у такому вже доленосному впливі «відбудованого унікального духовного символу на розвиток народу, національної культури і Держави». Так само, важко повірити у серйозність його вболівань за порушення 41 статті Конституції і поголовну реституцію для всіх і кожного. Хіба «Партія регіонів» вже готова повертати вкрадені у громадян заощадження та й інше? Він просто старанно відробляє партійні борги перед УПЦ МП за вибори. Але така зухвала політика може призвести до зворотних наслідків - скоро у храмах УПЦ МП під проводом безпардонних попів на мерседесах молитися стане соромно. Звісно, відбудувати Десятинку Ю.Мірошниченку ніхто не може заборонити, але на території свого власного маєтку, чи на Лівому березі, де це не зашкодить громадському порядку, моральності населення й захисту прав і свобод інших людей, бо сповідування віри у нас (за тією ж таки Конституцією, 41 статтю якої він так відстоює) справа інтимна, поза бюджетними коштами. Здається, Ю.Мірошниченко просто переплутав духовність і клерикалізм.

Депутати, напевно, своєю активною підготовкою до громадських слухань у Комітеті ВР з питань культури і духовності викликали відчуття гострого схвилювання і занепокоєння збереженням національної спадщини ще й у Прем’єр-міністра України М.Азарова, бо, за повідомленням УНІАН, він саме 10 січня зустрівся з провідними науковцями-істориками та обсудив низку злободенних питань, дотичних до охорони історичних пам’яток. Глава Уряду висловив справедливу думку, що святий обов’язок державних очільників забезпечити реальний захист історико-культурного надбання нашої держави, підтримувати його збереження і не допускати руйнування. От якби такі думки - та трохи раніше! Можливо не значилося б тоді у Держбюджеті на 2013 рік серед видатків на розвиток у сфері охорони культурної спадщини аж 337,5 тис. грн., а на відбудову Десятинної церкви лише 40 млн. грн. Щодо слушності думки про проведення в Україні Року історії, що також висловлювалась на цій зустрічі, доводиться сумніватися, з огляду на наслідки 2012 року для музеїв, що його Президент України оголосив Роком культури та відродження музеїв. Хіба що провідні науковці-історики бажають, як провідні музейники торік, залишитися без керівних посад…

Далі на засіданні до слова запрошувались усі охочі, що намагались вділити увагу іншим об’єктам термінового порятунку, зазначеним у програмі. Вкотре позицію археологів з приводу їхнього негативного ставлення до будівництва на Старокиївській горі і незаконного перебування «каплички», зведеної методом самозахвату на території Національного заповідника, озвучив Г. Івакін. Ознайомили присутніх з результатами перевірки ефективності використання коштів державного бюджету на утримання НЗ “Софія Київська”, Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. До слова запросили як діючих, так і екс-директорів заповідників. І якщо виступи діючого керівництва заповідників торкались більше нагальних і наболілих проблем кожен свого, то промови екс-керівників звертали увагу присутніх на загальну систему управління, що нині склалася в галузі охорони пам’яток історії та культури. Як запевнив С.Кролевець, нині чиновник, що втратив довіру громадян, продовжує використовувати стару компартійну систему управління і прийняття непрозорих корупційних рішень, вигідних лише олігархам. Громаду, в першу чергу, обурюють невиправдані зміни функцій будівель у місті на користь лише невеличкої купки багатіїв.
Та переважно виступи торкалася саме питання Гостинного двору, оскільки і запрошених по цій темі було більше, і проблеми гостріші - орендар замість зберігати будівлю, терміново і цинічно її руйнує на очах у влади, попри опір київської громадськості, аби довести до повної руйнації, з подальшою радикальною (часто потворною) перебудовою, і приватизацію за безцінь Діє він за традиційною і добре відпрацьованою у Києві схемою по знищенню історичної забудови.

Загалом професіоналами архітекторами обстоювалось два аспекти цієї проблеми: перший - будівля Гостинного двору після перебудови у 1972 р. не змінила своїх історичних габаритів, повинна вважатися пам’яткою історії та культури і, відповідно, бути включеною до списку пам’ятників архітектури, що перебувають під охороною держави і не може кардинально перебудовуватись на догоду приватних власників, а мусить належати місту і його громаді; другий - будівля не має жодної історичної цінності, є уже майже приватною власністю і мусить бути перебудована у офісно-торговий центр лише на догоду інвестору, оскільки він вкладає гроші, бо а ні у держави, а ні у міста грошей на збереження власної історії немає.
Після бурхливого виступу Ю. Мірошниченка і з поступовим розкриттям реального трагічного стану у галузі охорони київської старовини, атмосфера у залі поволі напружувалась. Апогею тон протистояння досяг коли до слова було запрошено професора Л.Скорик. Вона, як ще один визнаний архітектор, вкотре намагалася втлумачити - будівля, що лишилася від Гостинного двору не має жодної архітектурної цінності, та ще й презентує «стиль провінційного класицизму». Терпіння представникам Київської громади охорони пам’яток не стало і обговорення перейшло у форму найвищого емоційного напруження. Примірявши на себе позу професора Преображенського, розгнівана Л.Скорик демонстративно покинула залу, затаврувавши нерозумних представників київської громади разом з іншими професіоналами, що дотримувались протилежної думки, вічними «шариковими» і «швондерами» з якими їй, поважній пані, ні про що говорити.
Але хотілося б зауважити, що з визнання сучасної будівлі Гостинного двору як такої, що втратила історичну цінності логічно зовсім не випливає, що її треба обов’язково терміново знести, кардинально реконструювати і створити там торговельно-офісний центр. Незаперечним залишилося твердження, що будівля має архітектурну цінність, є пам’яткою містобудування Києва і знаходиться в межах архітектурно-історичного заповідника «Стародавній Київ». А отже, логічно передбачити її використання у якості культурно-мистецького центру для презентації духовної культури нашої держави, що і вимагає громада міста.

Офісно-торгових центрів уже доволі набудували у старому Києві! Наче Україна не понищила свої фабрики і заводи та виробляє стільки товарів, що продавати їх ніде. А музеїв, бібліотек, театрів скільки збудовано за останні 20 років? Звісно, ота скандальна будівля, що на хвилі правового нігілізму перепала Музею історії Києва і не відповідає (ні за статусом, ні за розмірами) його багатовіковій історії, не рахується. Для продажу китайського і не китайського ширпотребу можна й на околиці торгівлю розвивати, як це тепер модно робити у Європі, де розбудовують торгові аутлет-центри. А у КМДА, доречно згадати, є ще й «Міська цільова програма розвитку туризму в Києві до 2015 року», що мусить забезпечити просування міста як туристичного центру, дозволить створити в столиці сучасну туристичну інфраструктуру на рівні європейських стандартів і надасть можливість збільшити кількість туристів до 3 млн. осіб на рік. Не на офісні ж центри дивитись поїдуть до нас іноземні гості.

Між іншим, і у Міністерства культури є повно не розв’язаних проблем. Але видно у рамках відділів і департаментів Мінкультури і КМДА «одна рука не знає, що робить інша». Для прикладу: питання з приміщенням для Музею історії Києва так і не визначено остаточно. Національний художній музей України має гостру потребу у приміщенні для депозитарію , будівництво якого заплановано «Програмою розвитку Національного художнього музею України на 2013–2018 роки», що була ухвалена 13 грудня на засіданні Музейної ради при Міністерстві культури України.  Та й для Музею Івана Марчука приміщення шукають вже близько 10 років.

Гарним зразком для наслідування доцільного і розумного ставлення до вцілілих свідчень стародавньої історії міста, може бути аналогічна будівля Торгових рядів, Сукенниць, що у Кракові (Польща) на площі Ринок. Із схожої пам’ятки містобудування (колись місцевого значення, а тепер внесеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), яка так само неодноразово перебудовувалась, зробили цілий музейний комплекс європейського значення і рівня – важливий центр туризму у місті. Тут на верхньому поверсі розміщено картинну галерею польського мистецтва 19 ст. департаменту Національного музею в Кракові, унизу – найбільша у Європі експозиція підземного археологічного музею. Стало місця і крамничкам із сувенірами, і кав’ярням, і театру, і ще багато чому. А чим кияни гірші за краківчан? Та й площі дуже схожі не лише візуально а й історично: обидві почали складатися в Х ст. на тлі розвитку європейської культури і торгівлі.



Але для втілення таких проектів треба, аби влада усіх рівнів, народні обранці, інвестори, будівничі, архітектори й інші професіонали так само палко любили своє місто, як більшість киян і відповідально ставились і до своєї діяльності, і до унікальної історії Києва і до законодавства. Громадські слухання, нажаль, засвідчили вкотре, що інтереси і наміри опонентів щодо майбутнього історичної спадщини Києва поки, все ще не співпадають. Народ незалежної України вибирає собі ось уже більше двадцяти років таку владу, що її інтереси традиційно зовсім не узгоджуються з народними, а більше схожі на імперсько-загарбницькі. Не вміє, чи що? А поки не навчиться, доведеться і нашим нащадкам також переважно успадковувати лише написане про Київ із скорботою, ну щось схоже на виступ професора І.А. Лінниченка (1857-1926) на Чотирнадцятому Археологічному з’їзді в Чернігові у 1908 р.: «Ни в одной культурной стране мы не замечаем такого не только равнодушного, но и прямо таки, подчас, пренебрежительного отношения к памятникам родной старины, как у нас. На наших глазах памятники старины разрушаются, гибнут бесследно и никому до них нет дела. Если случайно какой-нибудь любитель старины забьет в набат, увидав разорванную в клочья, каким-то чудом много столетий самосохранившуюся страницу нашей древней летописи, виновных в нарушении хотя бы и простой «охраны» старины не находится. Лица и ведомства сваливают вину друг га друга и разобраться в этой путанице взаимных пререканий совершенно невозможно. Из старых наших исторических городов ни один не пострадал так от небрежения и невежества как старейший, славнейший город "откуда есть пошла Русская земля"». Нагадаємо, писались ці рядки у часи, коли Київ був не столицею незалежної держави, а невеличким містечком Російській імперії, де українцям не дозволялось говорити і навчатися рідною мовою, а імперська влада (добре розуміючи, що історичне середовище формує історичну свідомість) прагла отримати ідеального підданого – малоосвіченого, без власної історії і культури.



Подібні думки поділяв й інший професор, український громадсько-культурний діяч, музеєзнавець, етнограф, професор, доктор філологічних наук  директор Національного музею у Львові у 1905-1952 рр. Іларіон Свєнціцький (1876-1956), що наприкінці 1917 р. так писав: «Першим, найважнішим музеєм України есть сам Київ з своїми урочищами, монастирями, церквами і останками стін великокняжої доби. … Києву найменше пощастило в тім, аби дбали про живих прекрасних свідків давньої бувальщини. Його руйнували постійно від віків по останню хвилю полчища диких орд та зависних сусідів. Одні руйнували в сліпій руйнацькій злобі, а другі – домашні «строітелі» усердно стирали з нього весь блеск пишної колишньої краси – чи то перебудовами, чи над і прибудовами з недбальством і несмаком довголітніх хазяїв».

Такі задовгі цитати подаються виключно для директора приватного акціонерного товариства «Укрреставрація» Д.Ярича, та його інвесторів, що, як він повідомив, так сильно прагнуть ощасливити Київ прекрасною новобудовою, а кияни їх не розуміють. І якщо це не допоможе йому збагнути на чиєму боці є, була і буде історична правда та змінити власні загарбницькі наміри, то може Д. Ярич хоча б чесно позначить назву своєї компанії з «Укрреставрація» на «Імперреставрація».

На засіданні Д.Ярич відстоював позицію інвестора і забудовника, для якої було байдуже і до охоронного статусу Гостинного двору і до позицій професіоналів, і до позиції громадського активу. У них теж є документи (дарма, що отримані з порушенням процедури і у незаконний спосіб), є затверджений проект (доволі втаємничений), що пройшов державну експертизу і одержав позитивний висновок, а головне – є гроші. А тому він і далі буде старанно «захищати» будівлю від подальшого руйнівного впливу з боку метрополітену, і далі вибиватиме віконні рами, зносити перегородка, робити підкопи, бо це його обов’язок.

Звісно переконливості у голосі Д.Яричу додавала підтримка Київради, яка ПАТ «Укрреставрація» в квітні 2012 р. передала Гостинний двір для реконструкції, яка у вересні 2012 р, силою 75 голосів депутатів з 107 зареєстрованих у залі, своєю ухвалою передала в оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,02 гектара на Контрактовій площі для проведення реконструкції Гостинного двору під торгово-офісний центр з гостьовою стоянкою, а 20 січня 2013 р . відмовилася внести до порядку денного проект рішення про скасування ухвали від 20 вересня. Підтримував його і президент Віктор Янукович, який у серпні підписав закон, що дозволяє приватизацію Гостинного двору, а також дозвіл на початок робіт, виданий Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю в Києві 15 листопада 2012 р. і, навіть, «Меморандум» про партнерство та співпрацю від 8 серпня 2012р., начебто підписаний громадськістю.

Звісно, культуру Д.Ярич поважає і навіть любить, бо заперечив попередні заяви головного архітектора проекту А. Миргородського (за проектом реконструкції якого, Гостинний двір буде накрито скляним куполом, що є неприпустимим, бо зробить будівлю схожою на стадіон і спотворить її історичний вигляд і вигляд площі та призведе до надбудови) про 100% належність будівлі виключно комерції. Виявляється на містобудівній нараді частину будівлі було передбачено використовувати і під мистецькі, художні та інші заходи, бо так передбачено проектом.

Та кияни добре вже знають як попередні проекти легко змінюються в процесі будівництва і як будівничі та їхні інвестори дотримуються тих обіцянок, що дають на етапі затвердження проекту. Про це можна було дізнатися вже з виступу Начальника Головного управління містобудування та архітектури КМДА, головного архітектора міста Києва С.Целовальника, що поділився безрезультатними наслідками своєї боротьби на цій ниві.

Отже, за 4,5 год. на засіданні сказано було багато. І, нажаль, більше прикрого. Стан у Києві з охороною історичного і культурного надбання дійсно жахливий. Закони України порушують безбожно, і «божі» люди тут не пасуть задніх. По засіданні головуючий В. Кириленко просив учасників слухання передати із зали у письмовому вигляді доповнення до проекту «Рішення Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності», аби врахувати усі пропозиції. І, як зазначає п. 5 проекту цього «Рішення», вони будуть надіслані Президенту України, Кабінету Міністрів України, Міністерству культури України, Міністерству регіонального розвитку України, Київській міській раді у вигляді певних рекомендацій.

І що? Може одразу відповідно до чинного законодавства буде демонтовану оту незаконну «капличку» на охоронюваних Державою землях Національного заповідника? Або…? Та не будемо перераховувати знову увесь список. Зрозуміло, що – ні. Знову ніхто не буде покараний. Будуть писати, говорити, робити заяви, створювати комісії, звертатися до правоохоронних органів, уточнювати, а тим часом…

Таким чином, під кінець засідання усі залишилися «при своїх інтересах»: депутати від опозиції почали свою роботу у Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності з гарної PR-акції; чиновники усіх рівнів намагалися тримати «хорошу міну при поганій грі», звісно, не розкриваючи до кінця усіх своїх козирних карт, а може й туза в рукаві; фахівці мали змогу ще раз обмінятися думками, аргументами і фактами; громадські активісти, почувши промовисті слова і висловившись самі, розчаровано мовчали. Тільки й вирвалось у когось з київських захисників оте крилате, Гребінкове: «Люди, я вам розповідаю про Київ, а ви не плачете од радості?», щоправда, у іншому, сучасному, сенсі. Бо дивлячись на звіряче нищення історичного середовища - плакати вже сліз нема, а радіти, поки ні з чого.

Можливо, ще трохи вселяли надію (вона, як відомо, помирає останньою) заключні слова В.Кириленка, що це лише початок розмови. Іншими словами, залишилося дочекатися від органів виконавчої і законодавчої влади не лише промовистих заяв, а й промовистих вчинків та боротися далі. Бо нині, протестна боротьба - це єдиний інструмент, який влада лишила киянам і який допомагає їм вимагати від влади поваги та адекватних дій, відстоювати власні позиції у своєму місті. Боротися, поки влада усіх рівнів не переконається, що справжні господарі у Києві - кияни, і вони несуть відповідальність за збереження історико-культурної спадщини у місті перед собою, своїми нащадками і перед усією Україною. А там, де відповідальність, там і мусить бути влада, бо на владу без відповідальності і на наслідки її владарювання за 20 останніх років вже надивились.

Через сто років імена сучасник очільників міста і держави навряд, хто згадає, а соромно перед нащадками за знищену історію міста буде киянам. Тож шикуймо щільніше наші ряди, свідомі кияни. Бо крім нас у нашій державі захищати Київ більше нікому. Поки що.

P.S. Як підтвердження марності громадських слухань у правовому полі сучасної України, що мали б бути необхідним елементом стабільної демократії у незалежній цивілізований державі (мушу нагадати, держава починається там, де з’являється закон, демократична державність = закон один для всіх), у Гостинному дворі через день після слухань знову почалось нове протистояння через незаконні будівельні роботи і завезення додаткової будівельної техніки.

Попри прилюдне визнання голови КМДА О Попова, що Гостинний двір є пам’яткою містобудування Києва, домінантою і невід’ємною складовою архітектурного ансамблю Контрактової площі, що забезпечує правовий захист об’єкту і його долю може і має визначати насамперед громада міста через проведення широких громадських слухань з питань проекту реставрації із залученням фахових експертів, народних та міських депутатів, громадських і культурних діячів та організацій столиці., забудовники активізували свої дії по знищенню будівлі. І це логічно – безкарність породжує зухвалість, вседозволеність і нові злочини, або, як то кажуть, «сильні та багаті – рідко винуваті».

Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності на офіційному сайті повідомив 17 січня 2013 р., що на своєму засіданні 11 січня 2013 року прийняв за основу проект Рішення за наслідками слухань у Комітеті «Про збереження Гостинного двору, Національного заповідника «Софія Київська», Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, державного заповідника «Стародавній Київ» та інших об'єктів культурної спадщини». Тексту прийнятого проекту Рішення на сайті ще немає, як і обіцяних конкретних звернень до влади, хоча б з рекомендаціями. Не виконано пропозицію, що була озвучена 10 січня під час громадських слухань, звернутися до Кабміну з рекомендацією відмінити постанову про виключення Гостинного двору з реєстру пам'ятників архітектури, а до Верховної ради – підтримати внесення будівлі Гостинного двору до переліку пам'ятників культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Може чекають на призначення нового очільника Міністерства культури України?

А тим часом у лоні старого Києва відбулися ще дві прикметні події, дотичні до теми «Як кияни історію свого міста боронили». З одного боку, на Пейзажній алеї, що її територію від зухвалих забудовників кияни боронили з 2007 р., перший віце-прем’єр-міністр України С Арбузов та голова КМДА О.Попов урочисто і показово відкрили «Дитячий арт-парк «Пейзажка: два світи». Тож боротися тики варто! Може десь у куточку цього парку колись буде маленька табличка, яка нагадуватиме, що цей клаптик київської землі врятовано від варварської забудови завдяки стійкій, згуртованій і свідомій позицій киян. Але ні, ще не врятовано, 13 березня Вищий адмінсуд (ВАСУ) скасував рішення Апеляційного суду, згідно з яким було заборонено будувати багатоповерхівку на Пейзажній алеї.

З іншого боку, протизаконні рішення влади про забудову в історичному серці Києва знову гуртують киян і кличуть до протестів і боротьби, але вже за новою адресою, у Десятинному провулку, 3–5.

Любов Самойленко